Переглянути фотогалерею

Нещодавно фондова скарбниця Музею поповнилась автентикою учасниці українського визвольного руху Ярослави Сеньківської (Онуферко) з м. Тернопіль. Серед унікальних матеріалів, які передала її донька – табірний номер Э-796.

У 1940-х рр. Ярослава працювала вчителькою початкових класів Тернопільської середньої школи № 1 й одночасно була зв’язковою Тернопільського надрайонного проводу ОУН (псевдо «Тамара», «Олімпія»), передавала інформацію розвідувального характеру по м. Тернопіль. Самовіддана боротьба призвела до постійних переслідувань і насамкінець до арешту в червні 1947 р. та десяти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах ГУЛАГу. Попервах відбувала покарання в Мінеральному виправно-трудовому таборі, працювала на лісозаготівлі. Захворівши на туберкульоз, була переведена в Абезький табір. Після звільнення перебувала на спецпоселенні у м. Воркута. Там, на одній із шахт комбінату «Воркутавугілля», працював її коханий – також політичнопоневолений – Зіновій Онуферко. У травні 1956 р. молоді люди одружилися, згодом отримали дозвіл на повернення в Україну, до рідного міста. Лише в 1991 р. Ярослава та Зіновій були реабілітовані.

Абезький табір – відділення Мінлагу. Місце дислокації – селище Абезь (нині в міському окрузі Інта Республіки Комі, Російська Федерація). Мав санітарно-епідеміологічний профіль, фактично ГУЛАГівський «госпіс» – місце, куди переправляли непрацездатних в'язнів.

Переглянути фотогалерею

Безсумнівно, тридцята річниця відродження нашої держави для кожного українця – подія надзвичайної ваги. Це квінтесенція неймовірно довгого шляху, позначеного століттями суспільної, політичної, культурної, інтелектуальної, збройної боротьби, ідейної відданості та самопожертви за право суверенності. Це переконання, ціннісні орієнтири та цивілізаційний вибір мільйонів людей. Це щирі почуття гідності, гордості, любові.

Наразі жодне покоління тих, хто ототожнював й нині усвідомлює себе часткою нації землі золотого збіжжя та безкрайнього неба блакиті, не оминуло націєтворчий, визвольний, країновбережний змаг за Україну.

Тож «Україна – це ми»! Таку назву отримала лімітована колекція пам’ятних медалей Монетного Двору «Княжий». Сім відзнак зображують найважливіші символи, які стали наріжним каменем державотворення: «…І слава і воля…», «Прапор вільної держави», «Наша мова солов’їна», «Героям слава!», «Наша рідна Україна», дві медалі «30 років незалежності України».

Лише впродовж останніх століть Україна опинилася в карколомному подієвому вирі: суверенно зродилася, пізнала руїну двох світових і низки локальних війн, занурилась в окупаційну розпуку та визвольну боротьбу, відновилася, еволюціонувала через революційний шерег і нині знову випробовується на гарт.

Відтак дві повні колекції відзнак від медальєрів «Княжого», презентовані до музейної фондозбірні, посядуть гідне місце серед артефактів воєнної історії України ХХ–ХХІ ст. Символічно, що урочиста передача нагород відбулася в ювілейний для музею 2021 рік (адже його двері відкриті для відвідувачів чотири десятиліття), у Міжнародний день музеїв. Сподіваємося, такий акт став запорукою для подальшої співпраці!

Переглянути фотогалерею

Листи у всі часи були невичерпним джерелом цінної інформації, яку зафіксували та зберегли для наступних поколінь безпосередні очевидці подій. Наразі персональна епістолярна колекція Музею налічує понад 10 тисяч артефактів. Нещодавно фондозбірня поповнилися кореспонденцією військовослужбовців Вермахту, що їх передав колекціонер, меценат і добрий друг музейників Дмитро Піркл. Серед рукописів – чотири листи єфрейтора Карла Мауснера, адресовані з України до Німеччини дружині Аннамарґрете, яка з сином Манфредом мешкала поблизу м. Нюрнберг. Ці єпістоли є цінним джерелом емоційного та духовного вияву щирих людських почуттів в умовах воєнного лихоліття.

Із листа Карла Мауснера: «У нас на Сході боротьба вже кілька місяців зайшла в таку фазу, про яку я тобі сьогодні ще не можу нічого писати, але якщо я вистою і виживу, то буду мати багато чого тобі розповісти... На жаль, війна приносить кожного разу лише сумні несподіванки. Люба Аннамарґрете! Необхідно твердо вірити, що майбутнє подарує нам кращі дні, тоді ми зможемо легше пережити і теперішні часи. Правда, бувають такі моменти, коли слабо віриш у можливість побачення, але з удачею та вірою у справедливість цей день нас таки не омине».

Допомогу в перекладі надав Екхард Мьоллер, колишній архіваріус м. Гютерсло (Німеччина). Він з'ясував, що, на жаль, нині нікого з подружжя в живих немає, проте відгукнувся онук Карла Мауснера – Мартін. Чоловіка зворушив той факт, що кореспонденція його діда зберігається в Музеї війни в м. Київ. Він надіслав електронною поштою світлину діда з бабусею (єдине, що лишилося в сім’ї) та подякував за збереження родинних реліквій, які стали віднайденим пазлом родинного літопису.

Переглянути фотогалерею

Предмети, як і люди, мають свої долі. Цю істину вкотре підтвердило опрацювання нових надходжень, коли увагу співробітників привернула світлина військового фотокореспондента Павла Трошкіна – фотопортрет його доньки. З монохромної, професійної фотографії на глядача дивиться 5-ти річна Карина Трошкіна в оточенні ляльок.

Знімок «спровокував» питання осмислення дитинства під час війни, коли здається, що ніч назавжди, коли життя – страшніше смерті, коли війна забирає дитинство та посмішку. Дійсно, у складних умовах дитина організовує своє існування як очікування. Виживання – це відкладання власних потреб, важливих вчинків, що впливають на її подальший талан.

Визначати свою природну соціальну роль, що є найголовнішою умовою її повноцінного майбутнього, дитині допомагає іграшка. Саме у феномені дитинства та іграшок співробітники Музею побачили внутрішню життєву правду – поєднання війни та миру, як підтвердження думки про поліфонічність оточуючого нас світу.

Фото Павла Трошкіна вчергове «надихнуло» музейників до розшуку та збирання дитячих забавок, віднаходження інформації про їхніх творців та власників, аби максимально глибоко осягнути та репрезентувати всю палітру дитинства під час різноштибних катаклізмів та потрясінь. У результаті – фондозбірня збагатилася відразу кількома ляльками німецького виробництва 1930–1940-х рр., котрі впізнаються на світлині, а також плюшевим ведмедиком того ж періоду.

Переглянути фотогалерею

Юнацьке захоплення Дмитра Шовгенюка (1929–2019 рр.) було пов’язане з дитячою мрією про фотографування. Таке цікаве заняття 17-річного хлопця відіграло помітну роль у житті громади с. Чорний Потік на Прикарпатті (Станіславівщина, пізніше – Івано-Франківщина), а згодом, й у загальнонаціональному масштабі, адже у 1940–1950-х рр. саме цей регіон опинився в епіцентрі шаленого історичного калейдоскопу. У краї вирував український визвольних рух, який визначав світоглядні орієнтири місцевої молоді.

На тлі карколомних подій в особистому житті Дмитра відбулись омріяні зміни. Однієї ночі 1947 р. місцеві повстанці зробили «королівський дарунок» юнакові − фотоапарат «Фотокор-1» із набором 12-ти касет. Від того часу упродовж майже трьох років він творив унікальний фотолітопис боротьби збройного підпілля. Завдяки цій вкрай небезпечній роботі було закарбовано понад пів сотні світлин із українськими повстанцями з Чорного лісу.

Водночас максимальних обертів набрала радянська репресивно-каральна машина. Тисячі оунівців були кинуті до тюрем і таборів. Відчуваючи загрозу арешту, Дмитро закопав пакет із негативами у сховку, а сам у 1951 р. виїхав на Донбас, де працював на шахтах. Згодом повернувся додому, у 1956 р. відшукав знімки. На жаль, більшість із них, через пошкодження обгортки, знищилися. Проте близько двадцяти сюжетів якимось дивом уціліли. Нині вони доступні для вивчення, дослідження й музейного експонування.

Переглянути фотогалерею

Мабуть, кожна сім’я, яка здолала молоха Другої світової війни, намагається зберегти реліквії – крихтинки родинної пам’яті про власний шлях у цьому апокаліпсисі ХХ ст. Один із таких глибоко особистісних воєнних артефактів, поборовши час і простір, став частиною нашого національного історичного спадку.

Наприкінці літа 2019 р. музей відвідав гість із Німеччини, військовослужбовець Бундесверу Філіп Нойгаус. Із його візитом фондова скарбниця Меморіалу поповнилася цікавим різновидом холодної зброї – радянською кавалерійською шашкою зразка 1927 р. Ще далекого 1941 р. як воєнний трофей вона була здобута в горнилі баталій у Приазов’ї поблизу м. Маріуполь двоюрідним дідом Філіпа – вояком єгерських військ Карлом Фрідріхом Нольтінґеном. Відтоді клинок подорожував із ним фронтовими стежками, а потім десятиліттями зберігався в родині.

Презентуючи реліквію, пан Нойгаус емоційно оповів, що для нього особисто та його сім’ї передача цієї пам’ятки символізує завершення війни.

Думку повернути шашку до країни, де її було здобуто, Філіп Нойгаус плекав віддавна. Родина вагалася, до якого музею зрештою її передати. Однак війна, яка знову запалала на українських землях, допомогла знайти рішення. Наразі ця реліквійна зброя є не лише складовою колекції Меморіалу. Ставши одним із артефактних пазлів виставкового простору «Україна. Незакінчена війна…», клинок акцентує на відвертій антигуманній сутності всіх збройних конфліктів як суспільного явища й водночас на індивідуальній людяності та відповідальності тих, хто пройшов крізь ці випробування.

Завдяки дослідженням науковців музею вдалося з’ясувати, що ця шашка була виготовлена на Златоустівському інструментальному заводі. Прийнята на озброєння командного й начальницького складу кавалерії РСЧА, в інших родах військ – тих осіб командного й начальницького складу, яким належало перебувати на кавалерійській (кінній) службі від 1927 р. до 1955 р. Носили цю зброю при похідній формі, від 1932 р. – тільки під час перебування в строю.

Переглянути фотогалерею

Фронтові листи – це своєрідні джерела історичної пам’яті, що відкривають нові виміри Другої світової війни, своєрідні ланцюжки, що єднають воєнну добу та мирне буття. Їх можна назвати найбільш людяними документами, які розкривають безліч різноманітних питань, але здебільшого висвітлюють духовний стан людини у складних умовах війни. Солдатські трикутники зі штампом польової пошти й нині хвилюють, бентежать спогадами про суворий час.

Нещодавно фондова скарбниця Музею поповнилася колекцією з архіву київської родини Павленків, що містить понад 100 листів воєнного періоду. В епістолах відображаються події 1942–1943 рр., учасником і очевидцем яких був їх автор – Адольф Павленко.

Народився він у родині вчителів на Полтавщині, навчався у Київській середній школі № 54, після закінчення якої в 1940 р. вступив до фізичного факультету Київського державного університету. З початком німецько-радянської війни виш був евакуйований у Казахстан, а більша частина студентів, серед них і Адольф, призвані до лав РСЧА. Після закінчення прискореного курсу Астраханського військового піхотного училища, сержант Павленко у складі стрілецького підрозділу брав участь в оборонних операціях на Донбасі, згодом у боях на території Воронезької області та в районі міст Великі Луки й Невель.

Якими б не були важкими фронтові будні Адольф надсилав листи рідним, але найбільше – батькові Авраму Павленку, кандидату фізико-математичних наук, старшому науковому співробітнику Інституту фізики Академії наук УРСР. Як тільки Київ став прифронтовим містом академічні інституції були перебазовані до Уфи. Саме до цього міста на адресу Інституту надходили листи Адольфа, в яких він писав про смертельний двобій з жорстоким і сильним ворогом, про гіркоту поразок і радість перемог, про те, що бачив, відчував і переніс на своїх ще зовсім юних плечах. А в проміжках між боями він навчався, писав вірші, складав і вирішував задачі з математики та фізики, відправляючи їх на перевірку своєму вчителю – батькові. У його кореспонденції описано безліч бойових епізодів, фронтовий побут, а також плани на майбутнє: «Величезний ентузіазм викликає наступ наших військ на харківському напрямі… Сьогодні, за неофіційними даними наші війська зайняли Охтирку, Червоний Кут, Лебедин… навколо Харкова вже утворилось півколо. З іншого боку, напрямок Сум – це теж активні дії з метою забезпечення правого флангу…». «У певній мірі надіюсь на благополучний результат подій. Як і ти, я також маю надію, що прийде час і я зможу відкрити підручник цікавих мені наук…»

Але не судилося здійснитися планам сержанта Адольфа Павленка. 18 жовтня 1943 р. репортаж з війни обірвався – під час відбиття авіанальоту бомбардувальників ворога в районі Невеля він загинув. Відразу по війні батько намагався віднайти могилу сина, та – не вдалося. Однак поряд із місцем загибелі Адольфа побував, і там у серпні 1945 р. написав йому останній лист: «Серце стискається до краю і хочеться самому закопатися під один із валунів поблизу тебе. На початку 1943 р. я заготовив дві дерев’яні коробочки з медом, одну тобі, другу Славкові. Славко свою одержав у 1944-му, а твою привіз сюди, щоб поїсти із синочком разом. Ось я її вийму з Славкового рюкзака і, запиваючи сльозами, в останній раз поїмо той мед. І їсти будемо твоєю десертною ложкою, яку ти віддав у 1941-му, коли нас остаточно роз’єднали… Та ще я привіз твій чепурний учнівський зошит, щоб зарити у твою могилу, а тепер закопаю поблизу: продовжуй вчитись…».

Лише в 1965 р., задовго після смерті батька, поряд із залізничною колією, де Аврам Павленко розмовляв із сином, пишучи йому свій останній лист, могилу Адольфа віднайшов його брат Славко.

Переглянути фотогалерею

У 2000 р. на так званому блошиному ринку в Будапешті (Угорщина) колекціонер Дмитро Орлов придбав саморобний портсигар із вельми виразним малюнком на кришці. Унікальне оформлення: вмонтований значок «Готовий до протиповітряної та хімічної оборони» зразка 1939 р., малюнок ордена Вітчизняної війни. Об’єкт так званого «trench art», «окопного мистецтва», належав радянському офіцеру, старшому лейтенанту Безрядіну, який, імовірно, подарував його угорському товаришеві, про що свідчать напис угорською мовою: «Здолай себе і полюби ближнього свого як самого себе – ось закон життя. Біро» й точна дата «15.02.1945 р.», а також зображення національного прапора Угорщини на зворотному боці кришки. Колекціонер не лишився байдужим до долі унікального «красномовного» артефакту і вирішив повернути його родині радянського офіцера.

Почалися тривалі роки пошуків нащадків роду Безрядіних. За даними сайту «Пам’ять народу» було установлено, що єдиний старший лейтенант Безрядін, який у лютому 1945 р. перебував в Угорщині, – Олексій Володимирович Безрядін, 1923 р. н., уродженець с. Щербаки Усть-Таркського району Новосибірської області. Згідно з нагородними документами він був відважним і досвідченим артилеристом, який не раз виводив на пряму наводку свою батарею, аби відбивати контратаки противника. Його не було в переліках загиблих, зниклих безвісти чи полонених. Це давало надію, що молодий фронтовик повернувся-таки додому, створив родину й нині десь живуть його нащадки. Десятки листів, звернень до пошуковців, військкоматів, засобів масової інформації, сотні повідомлень у соцмережах успіху не принесли. Усе було марно.

Проте колекціонер не втрачав надії повернути фронтову реліквію нащадкам власника. І ось майже через 20 років пошуку сталося диво: несподівано, напередодні 9 травня 2019 р. колекціонеру надійшла звістка з України, з м. Чернівці, хоча він сподівався відшукати рідних у Сибіру, за місцем народження фронтовика! Виявилося, крім різдвяного та великоднього дива буває і диво переможне! Роки спроб віднайти нащадків увінчалися успіхом. Першою реакцією внуків, які отримали привіт від діда через 40 років після його смерті, були ентузіазм, потрясіння й подив. Один із них висловився: «З такою реліквією ми справжній клан!».

Онуки Олексій (названий на честь діда) та Валентин, легко довели свою спорідненість із Олексієм Володимировичем Безрядіним: надали спогади, фото, скани документів. Отримавши реліквію, брати вирішили передати її до Музею історії України у Другій світовій війні, де вже понад 40 років дбайливо зберігаються нагороди та документи діда.

І це ще не кінець родинної історії Безрядіних, адже онуки Олексій та Валентин й правнук Василь нині стоять на захисті України. Родинна історія про війну «клану» Безрядіних триває.

Переглянути фотогалерею

Улітку 2019 р. колекцію фондів Меморіального комплексу поповнили нові артефакти періоду Другої світової війни. Родина Никитюків передала до музею дзвін, пробитий осколком снаряда. Він висів на одній із будівель садиби Анастасії Никитюк (Горбатової) у м. Києві на вул. Печерсько-Караваєвська, 26 (зараз – територія Національного ботанічного саду ім. М.М. Гришка НАН України) і впродовж тривалого часу був реліквією родини.

Дім, у якому мешкали Никитюки, почали будувати на початку ХХ ст., а в 1918 р. він зазнав великих руйнувань від влучання снаряда. Переживши лихоліття Першої світової війни, родина взялася за відновлення свого будинку. Завершити відбудову вдалося напередодні нової війни – німецько-радянської. У 1941 р. оселю спіткало чергове лихо. 18 вересня під час оборонних боїв за м. Київ у садибу знову влучив ворожий снаряд. Вибух обірвав життя господині, а її наймолодший син Микола дістав важке осколкове поранення. Ще один осколок цього снаряда пробив дзвін на будинку.

Нині унікальну сімейну реліквію родини Никитюків представлено в експозиції нового виставкового проекту «Україна. Незакінчена війна…». Невеликий металевий дзвін «побачив» і «пережив» події Другої світової війни. Як і люди, він зберігає пам’ять про неї, незримою ниткою зв’язуючи минуле та сьогодення.

Переглянути фотогалерею

Нещодавно книжкова колекція фондозбірні музею поповнилася цікавим раритетним виданням. Це пісенник «Визволеним братам», видрукуваний видавництвом «Дитяча література» ЦК ЛКСМУ в 1939 р. Книжку передав до музею колекціонер і меценат Дмитро Піркл.

Численні покоління українців створили безліч пісень, що відображають українську самобутність. У багатобарвному суцвітті української народної пісенності яскравими кольорами виграють глибоко емоційні історичні пісні, які відтворюють події минулого, розповідають про героїв та відображають ставлення народу до них. Більшість таких пісень містить і збірка «Визволеним братам», зокрема «Ой хмелю ж мій, хмелю», «Розпрягайте, хлопці, коні», «Копав, копав криниченьку», «Ой, гиля, гиля, гусоньки, на став» та інші. Також у ній представлені поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Максима Рильського в музичній обробці відомих композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, Л. Ревуцького («Як умру…», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Вічний революціонер», «Галичанко чорноброва»). В окремий розділ об’єднано популярні музичні твори довоєнного періоду, чимало з яких подано в перекладах українською мовою, виконаних А. Малишком, М. Рильським, В. Сосюрою («Партизан Залізняк», «Конармійська», «Ну, як не співать», «Від краю до краю»).

Назва та зміст пісенника свідчать, що його, ймовірно, було надруковано для розповсюдження на західноукраїнських землях після включення їх до складу УРСР у результаті подій вересня – листопада 1939 р. Адже мистецтво пробуджувати піснею в слухача спогади про минуле та доносити у такий спосіб до його свідомості певні ідеї виникло ще у прадавні часи, й радянська пропаганда не могла цим не скористатися.

Переглянути фотогалерею

Нещодавно фондозбірню Національного музею історії України у Другій світовій війні було поповнено знаковими для музейних установ воєнно-історичного профілю предметами, а саме зібранням холодної зброї, яку використовували під час двох світових, багатьох інших війн і збройних конфліктів першої половини ХХ ст. – найкривавішого періоду в історії людства.

Багнети, ножі, кинджали й тесаки були виготовлені у зброярнях Франції, Австро-Угорщини, двох Німецьких імперій. Вони стали смертоносними знаряддями у руках носіїв утопічних ідеологій і безжальних утілювачів у життя різних за формою та методою побудови, натомість єдиних за суттю моделей світового панування, продукованих шерегом диктаторів, яких породив минулий, відверто протилюдяний вік.

Цю колекцію холодної зброї затримали українські митники під час незаконної спроби вивезення за кордон. Надалі її було передано на державне зберігання до Меморіалу. Нині, окремі екземпляри цього зібрання стали частиною масштабного музейного виставкового проєкту «Україна. Незакінчена війна…».

Переглянути фотогалерею

Нещодавно фонди Меморіального комплексу поповнилися новими цікавими матеріалами – п’ятьма примірниками незалежної щоденної львівської газети «Новий час». Раритетні видання передав до музею колекціонер і меценат Дмитро Піркл.

Незважаючи на те, що газета «Новий час» виходила у Львові від січня 1923 р. до вересня 1939 р., випуски, які потрапили до фондів музею, охоплюють нетривалий період – лише перші два з половиною місяці 1939 р. У цих номерах ідеться про розбудову та проголошення незалежності Карпатської України. Дух грізної епохи перед початком Другої світової війни цілком передають статті про міжнародні зв’язки та важливі інформаційні донесення з провідних європейських столиць, які посилюють відчуття драматизму в подіях на українському Закарпатті. Більшість статей на шпальтах газети присвячена саме карпато-українській проблематиці. Розбудова нової системи судочинства, створення віділів соціальної опіки, удосконалення системи садівництва, шкільна реформа, роль жінки в житті держави, реорганізація залізничної мережі – це основні теми статей, написаних міністрами, вченими, провідними публіцистами Карпатської України. Нині кожна публікація в умовах війни за незалежність, яку веде Україна, набуває нового актуального звучання. Навіть вітання керівника Карпатської України Августина Волошина з нагоди Різдва і Нового 1939 року, розміщене на сторінках січневого номера газети, виглядає напрочуд актуальним, нагадуючи читачам, що, як і вісімдесят років тому, нині Україна стоїть на шляху великих випробувань:

«Наш сильний, повний життєвої енергії нарід чином довів, що “вольного духа не скути в кайдани”.[…]. Сьогодні він сам, як виключно єдиний суверен, кермує своєю долею та як повноправний член живе у народів вольних колі.

Новий, 1939 рік зустрічаємо з непохитною вірою: він скине з затроюваних впродовж віків душ тавро неволі, розітне останні «старі серця трудні та ввіллє в них чистої живої крови».

1939-ий рік застане нарід Карпатської України об’єднаним при праці для свого кращого завтра.

А Ти, Всевишній, що ласкою Своєю благословив наше визволення, благослови й надальше нашу працю для добра нашої малої держави та для слави нашого Народу.

У новий, 1939-ий рік вступаємо з найкращими надіями. В ІМ’Я БОЖЕ!».

Переглянути фотогалерею

У фондовому зібранні Національного музею історії України у Другій світовій війні важливе місце належить кіно- й фотоапаратурі, яка представлена не лише радянськими і зарубіжними зразками.

Нещодавно фондова скарбниця музею поповнилася раритетною німецькою кінокамерою фірми "Siemens" зразка 1936 р. Це єдиний зразок у фондовій колекції. Свого часу це була прогресивна, портативна розробка у фото- і кіноіндустрії.

Кінокамерою такої моделі були відзняті історичні кадри з життя Адольфа Гітлера, де в якості оператора була його дружина – Єва Браун. Вона стала хронікером нацистського режиму, знімаючи приватне життя фюрера у його альпійській резиденції в Бергхофі. З багатьох джерел стало відомо, що кінокамера фірми "Siemens" була першим подарунком Гітлера своїй коханій.

Уперше кольорові кіноплівки з домашнього відеоархіву лідера Третього райху світ побачив у 1972 р. Їх оприлюднив Лутц Бекер – один із найвідоміших у світі відеохудожників та авангардистів кінематографа.

Кінокамера, як інструмент пропаганди Третього райху, стане цінним раритетом головної експозиції.

Компанія Siemens & Halske була заснована інженером Вернером Сіменсом та механіком Йоганном Гальске у 1847 р. в Берліні. Після поразки Німеччини у Першій світовій війні підприємство переживало тяжкі часи. Однак у січні 1933 р., з приходом до влади нацистів, відновило виробництво. Фірма та її філіали тісно співпрацювали з нацистським режимом, виготовляючи продукцію військового призначення та подвійного використання, застосовуючи при цьому примусову працю в’язнів концтаборів.

Серед продукції відомого німецького бренда були і кінокамери, зокрема 16-міліметрова кінокамера, оснащена касетою з 20-метровою американською кольоровою кіноплівкою "Kodak". Камера механічна, спусковий механізм заводиться за допомогою складаної нікельованої ручки. Зйомку можна вести як в одиночному (фото), так і в автоматичному режимі кінокамери. При цьому регулюється швидкість зйомки, що дає можливість зробити її як уповільненою, так і пришвидшеною (вручну встановлюється режим 8, 16, 24 і 64 кадрів на секунду). У камері використовується плівка шириною 16 мм, яка заряджається в спеціальну металеву касету.

Переглянути фотогалерею

Сучасних українців, особливо тих, які займаються моделювання та дизайном, грають в комп’ютерні ігри, відвідують кінотеатри, уже не здивувати тривимірною графікою або 3-D.

Технологія стереозображення має давні витоки. Перші кроки у цій царині були зроблені в другій половині ХІХ ст.

Цілком зрозуміло, що з часом методика отримання стереоефетку при спогляданні зображень знайшла своє застосування у військовій справі.

Свідченням цього є відповідна світлина та анагліфічна рамка, які були віднайдені музейниками під час дослідження «Інструкції для навчання з аерофотозйомки». Цей дидактичний матеріал у серпні 1943 р. підготували фахівці військово-повітряних сил Німеччини – Люфваффе.

Зазначений раритет один із понад 1000 артефактів періоду Другої світової війни, які безоплатно передав на постійне державне зберігання друг нашого музею – знаний колекціонер Дмитро Піркл.

Пам’ятки військово-історичної спадщини України із започаткованої меценатом музейної колекції стали органічно складовою головної експозиції Меморіалу, неодноразово використовуватися у виставкових проектах та введені в науковий обіг у музейних виданнях.

Неподалік від Личаківського цвинтаря у Львові є Пагорб Слави. Так називають меморіальний комплекс, де покояться душі загиблих воїнів, що билися за визволення Львівщини від окупантів у роки Першої та Другої світової війни. Заснований Пагорб Слави в 1915р., а в 1958р. він став меморіалом, що налічує понад 200 поховань радянських солдатів та офіцерів, котрі загинули визволяючи Львівський край від нацистів. Свого часу в експозиції Народного музею були представлені оригінальні матеріали загиблих. Прикро, але суспільно-політичні процеси, котрі відбувалися в країні в 90-х роках минулого століття, призвели до закриття музею. Унікальний пласт матеріалів (особисті документи, речі, епістоли воєнної доби тощо) упродовж тривалого часу зберігався в неналежних умовах, то ж колишня директорка музею Ольга Артеменко й звернулася до Національного музею з проханням узяти на державне зберігання оригінальні предмети. Науковці музею оперативно відгукнулися на цю пропозицію, і на сьогодні архів ґрунтовно вивчається, систематизується, досліджується, атрибутується та поповнює музейні колекції. Нині на державному зберіганні вже перебувають понад 100 музейних предметів. Пропонуємо кілька життєписів фронтовиків Василя Маркіна, Володимира Малова та Гната Горовецького.

Переглянути фотогалерею

Василь Маркін із Донбасу в 1941р. закінчив 9 класів середньої школи. З початком німецько-радянської війни пішов працювати на Макіївський металургійний завод. З наближенням фронту разом із батьками евакуювався на Урал. У червні 1942р. був мобілізований. Отримав направлення на навчання до Сталінградського танкового училища. З лютого 1944р. Василь у діючій армії. Бойове хрещення прийняв у боях за визволення від гітлерівців Правобережної України. У листах до рідних писав:

«Пам’ятаєш, ми колись багато говорили про Львів. Так. Було прекрасне місто. Як воно виглядає тепер? Про це я напишу, якщо буду живий» (11.07.1944р.). Цього листа Василь написав сестрі Тамарі та не встиг відправити. Його надіслав бойовий побратим. 22 липня 1944р., діючи в розвідці на південно-східній околиці м. Львова, Василь Маркін загинув.

Переглянути фотогалерею

Володимирові Малову з Сибіру в 1943р. виповнилося 18 років. В перший бій із ворогом вступив на теренах України:

Переглянути фотогалерею

Гнат Горовецький із Полтавщини мав воєнний досвід іще за часів Першої світової війни. Поручик Горовецький був начальником кулеметної команди 342 піхотного Клязьминського полку, двічі поранений. Після жовтневого перевороту в 1917р. обраний у солдатський комітет і перебував на фронті до 1918 р. Повернувся в рідне село на Полтавщину, звідки в 1919р. був призваний до лав Червоної армії, у якій прослужив до 1924р. Після демобілізації працював у сільському господарстві. В 1941 р. закінчив 3 курси сільгоспінституту. Від початку німецько-радянської війни 45-річний Гнат Діонісович – у діючій армії. Був командиром стрілецького полку, заступником командира стрілецької дивізії. За участь у визволенні від окупантів м. Харкова нагороджений орденом Червоного Прапора. Бійці під його командуванням визволяли від гітлерівців Правобережну Україну, зокрема Львівщину. 20 квітня 1945р. під час Моравсько-Остравської наступальної операції (нині Чеська Республіка) полковник Горовецький був убитий.

Переглянути фотогалерею

Цього року під час науково-пошукової експедиції музейним працівникам пощастило познайомитися з Ярославом Петровичем Петрівим – мешканцем смт Коропець Монастириського району, що на Тернопільщині. Ярослав Петрович не лише живий свідок буремної української історії ХХ ст., а й активний її творець. Він є представником того покоління молоді, яке за покликом серця, здавалося б, у безнадійній ситуації, свідомо та самовіддано стало на шлях визвольної боротьби.

Батько Ярослава, як і десятки тисяч інших українців, брав участь у боях Першої світової війни у складі австро-угорської армії, воював на «італійському» фронті, чотири роки провів у полоні. Коли повернувся додому, очолив місцеву «Просвіту», перетворив власноруч збудовану хату, прикрашену маминою українською вишивкою, на читальню творів українських письменників – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки.

Старший брат, який сповідував ідеологію українського націоналізму в 1930-х рр., радо вітав проголошення незалежності України 30 червня 1941р., був одним із творців УПА на Волині восени 1943р. та Української Головної Визвольної Ради в Карпатських горах улітку 1944р., а згодом за свої переконання був змушений назавжди полишити Батьківщину.

Виховуючись у родині справжніх патріотів, Ярослав також став на шлях визвольної боротьби. За власної ініціативи створив у школі молодіжну підпільну організацію націоналістичного спрямування «Юні друзі», до складу якої увійшли товариші по навчанню, а також рідні й близькі люди. Пізніше Ярослав Петрович склав присягу юнацької мережі ОУН, упродовж 1948 – 1953рр. був зв’язковим (псевдо «Хміль») референта Служби безпеки Бучацького надрайонного проводу ОУН – «Мирона», кількох місцевих боївок.

Восени 1953р. біля с. Яргорів радянські спецслужби розсекретили криївку. У знайдених там документах згадувався повстанець на псевдо «Хміль» – Ярослав Петрів.

Далі в його житті були катівні львівських в’язниць, перебування в радянських таборах, постійні переслідування, звільнення з роботи, заборони на проживання, зокрема в Івано-Франківську.

Ярослав Петрович передав на довічне зберігання до музею автентичні реліквії, що закарбували на собі дух тієї буремної епохи. Вони допоможуть сучасникам глибше пізнати історію багатостраждальної, на той момент бездержавної, української нації. Серед безцінних предметів – унікальна клятва юного борця за Волю України, вироки радянських Військових трибуналів, документальні свідчення про життя в умовах постійного переслідування за те, що боровся за свою Батьківщину, раритетні світлини повстанського та табірного життя тощо.

Незважаючи на поважний вік (85 років!), пан Ярослав сповнений життєвих сил та енергії. Усією душею вболіваючи за Україну, переймаючись тими тяжкими випробуваннями, які нині випали на її долю, він і тепер намагається змінити державу на краще, бере активну участь у суспільному та політичному житті свого краю, допомагає громаді, опікується перепохованням та освяченням могил полеглих українських повстанців. Після знайомства з такими людьми віриться, що Україна стане успішною демократичною державою.

Переглянути фотогалерею

У грудні 2016р. музейну колекцію поповнили артефакти священика греко-католицької церкви Степана Коломийця, що були зібрані під час наукового відрядження до Львівської області. На долю отця Степана випали жахливі переслідування, репресії, зокрема десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, проте, навіть відбуваючи покарання, він виконував обов’язки священнослужителя. Переживши нечувані фізичні й моральні тортури, отець Степан зумів зберегти в серці вірність церкві та своєму народу.

Серед унікальних документів, що передала донька священика, посвідчення особи та посвідка викладів Греко-Католицької Богословської Академії у Львові, записи у яких датовані від 1930р. до 1935р.

У посвідці викладів Академії є підписи відомих діячів Української греко-католицької церкви, а саме: митрополита Галицького та архієпископа Львівського Андрея Шептицького, предстоятеля Української греко-католицької церкви; єпископа Йосифа Сліпого, першого ректора вищеназваної Академії, який по смерті митрополита очолив провід над Галицькою митрополією, а в квітні 1945р. був ув'язнений радянською владою. У документі є також підписи отця Василя Лаби, організатора та провідника в роки Другої світової війни польового духовенства дивізії «Галичина», та отця Миколи Конрада, одного із засновників першого українського Товариства студентів-католиків «Обнова» у Львові, який загинув мученицькою смертю від рук енкаведистів у червні 1941р.

Завдяки несхитності, стійкості духовенства Українська греко-католицька церква стала дороговказом для мирян у період воєнного лихоліття, зуміла вистояти під час офіційної ліквідації, організовано діяла в підпіллі, будучи впродовж майже півстоліття найбільшою репресованою християнською спільнотою у світі та водночас – найбільшим організатором українського національного опору радянській тоталітарній системі.

Переглянути фотогалерею

Уже не вперше передає цінні раритети на постійне зберігання до музею колекціонер і меценат Дмитро Піркл. Серед досліджених музейниками надходжень – три поминальні картки військовослужбовців Вермахту, життя яких поглинула світова війна, а українська земля стала місцем їхнього останнього спочинку.

Солдат Генріх Ноймайер загинув у 27 років. Це сталося під час боїв на Сумщині в серпні 1941р. На місяць раніше, у липні 1941р., на Київщині загинув 22-річний єфрейтор Грегор Штурм. Так само в 22 роки пішов із життя у грудні 1941р. єфрейтор Йозеф Шобер, який поліг під час бойової операції на Донеччині.

У поминальних картках близькі та родичі просять згадати у молитвах та віршах-посвятах найдорожчих людей – їхніх люблячих синів і братів.

Ці молоді люди, як і багато інших представників покоління буремних років, заплатили за примарні ідеї та хворобливі амбіції політиків найдорожчим скарбом – власним життям.

Переглянути фотогалерею

У народі кажуть, що немає долі без солі. Сергій Остащенко напередодні німецько-радянської війни закінчив 9 класів середньої школи. З початком бойових дій на фронт пішов старший брат. Він служив у артилерійському підрозділі й загинув у перших боях. Сергій вирішив, що теж стане артилеристом. Однак на фронт юнака не взяли за віком. Під час окупації сімнадцятирічного хлопця гітлерівці примусили супроводжувати обози окупантів.

У 1943р. після визволення села Сергій був призваний військкоматом м. Бєлгород до лав Червоної армії. Хрещення вогнем прийняв у битвах на Курській дузі. Його бойові заслуги були відмічені медаллю «За відвагу». Згодом визволяв Лівобережну Україну. У вересні 1943р. сержант Остащенко з гарматною обслугою одним із перших переправився на плоту через Дніпро та вогнем своєї гармати підтримав дії підрозділів піхоти під час захоплення плацдарму біля с. Бородаївка на Дніпропетровщині. За ці бої отримав найвищу нагороду – Золоту Зірку Героя. Далі навчався в артилерійському училищі, після закінчення якого в офіцерському чині повернувся на фронт. Бойовий шлях фронтовика проліг через Прибалтику й закінчився в Курляндії (історична назва західної частини Латвії).

По війні продовжував армійську службу. У 1948р. під час атестації став відомим факт його примусової служби у ворога. Це мало не коштувало молодому офіцерові військової кар’єри та позбавлення геройського звання. Однак, Бог не без милості, козак не без долі. Сергій Михайлович дослужився до звання полковника артилерії. Після виходу у відставку був на викладацькій роботі в Харківському інституті механізації та електрифікації сільського господарства.

З нагоди 10-річчя Незалежності України Указом Президента України Сергію Михайловичу присвоєно військове звання генерал-майора. 22 листопада 2012 р. С.М. Остащенко пішов із життя.

Переглянути фотогалерею

Геннадій Лисицький народився в родині залізничника та вчительки. У п’ятирічному віці хлопця охрестили у церкві Димитрія Солунського. В юнацькі роки свідомо навернувся до Бога і з вірою в Спасителя в душі і серці пройшов життєвою стезею.

Перед війною закінчив вісім класів школи, а з початком німецько-радянської війни разом із батьком був евакуйований до Туркменії, де закінчив дев’ятий клас. За півроку до повноліття призваний до лав армії. Зарахований курсантом артилерійсько-мінометного училища. У вересні 1944р., отримавши погони молодшого лейтенанта, Геннадій був направлений на фронт командиром вогневого взводу. Бойовий шлях молодого артилериста проліг через територію Польщі, Німеччини й завершився в Празі. За виконання бойових завдань Лисицький неодноразово відзначався командуванням.

По закінченні німецько-радянської війни продовжив армійську службу. На початку 1946р. Військовий трибунал з формулюванням «... проведення серед офіцерів контрреволюційної антирадянської пропаганди, паплюження марксистсько-ленінського вчення...» розжалував, позбавив нагород та засудив його за ст. 58-10/2 УК РРФСР до шести років виправно-трудових таборів із конфіскацією майна. Відбував покарання на шахтах Донбасу, в таборах Пермського краю. Через погане харчування «заробив» дистрофію. Після одужання працював на лісоповалі. Саме віра допомогла Геннадію витримати всі випробування, не зламатися та не озлобитися.

Із листа до батьків:
«Сьогодні 21 червня: за два дні мені виповниться 21 рік. Подумати тільки! Скільки змін відбулося у моєму житті. Що значить життя людини? Адже не може бути, що життя людини закінчується з прожитими 50-ма, 60-ма роками. Да це ж нерозумно погоджуватися з подібним твердженням. Я був на фронті, я бачив смерть. Всією душею та свідомістю сприймаю її. Ні, я не помилився у виборі. Великий Господь!».

Звільнений 24 грудня 1951р. після повного відбуття терміну покарання. Вийшовши на волю, навчався, працював. На початку 1990-х років, дізнавшись про ухвалення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій», почав добиватися справедливості, звертався до відповідних установ в Україні та в Росії. 31 серпня 1994р. був реабілітований. Довідку про реабілітацію одержав лише у квітні 1996р. А за два місяці Геннадій Степанович Лисицький пішов із життя. Жив і помер з вірою у Бога.

Переглянути фотогалерею

4 липня 2016р. Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара передав на зберігання до музею зимовий льотний шолом, кобуру, та флягу. Усі ці предмети поєднує постать власника – Героя України Петра Тимофійовича Тронька. 12 липня 2016р. виповнюється 101 рік від дня його народження.

Широкій громадськості Петро Тронько відомий як доктор історичних наук, професор, академік НАНУ, завідувач відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАНУ, голова правління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Ця людина зробила надзвичайно багато для розвитку культури та музейної галузі України. Він особисто ініціював і доклав великих зусиль для відтворення й збереження в Києві багатьох пам'яток часів Київської Русі. За його ініціативи та підтримки споруджувалися музеї, відкривалися заповідники. Він долучився також і до створення нашого Меморіалу.

Життєвий шлях цього патріота з активною громадянською позицією засвідчує, що він не стояв осторонь процесів, що відбувалися в країні. Від перших днів німецько-радянської війни, як і більшість представників його покоління, Петро Тронько став на захист суверенітету та незалежності Батьківщини. У діючій армії перебував у складі військ Південно-Західного, Сталінградського, Південного та 4-го Українського фронтів, брав участь в обороні Києва та Сталінграда, а також у визволенні Ростова-на-Дону. 6 листопада 1943р. з підрозділами Червоної армії увійшов до Києва.

На бойовому шляху не раз були йому при нагоді речі воєнної пори. Ці артефакти мають не лише меморіальну, а й історичну цінність. Наш колектив гордий із того, що у фондах музею зберігаються понад 50 реліквій Петра Тимофійовича, частина з яких представлена в головній експозиції Меморіалу.

Однак для вченого найбільшою гордістю стала унікальна за своїм масштабом та значимістю праця – «Історія міст і сіл Української РСР» у 26-ти томах. Аналогів цього незвичайного проекту й донині не існує у світі. Багатотомне видання і досі залишається актуальним та використовується у повсякденній роботі науковців нашого музею.

Переглянути фотогалерею

На території Меморіального комплексу представлено понад 100 зразків бойової техніки та озброєння часів Другої світової війни та збройних конфліктів ХХ ст. Проте сьогодні увага відвідувачів прикута до військової техніки, що бере участь у боях на Сході України.

Саме через це зусилля науковців музею спрямовані на комплектування колекції Меморіалу новітніми зразками озброєння. 2 червня 2016р. уперше до музею передано БТР-3ДА (макет) – сучасний український бронетранспортер, який перебуває на озброєнні Збройних Сил України та Національної гвардії України. Отримати БТР музейникам допомогли представники ДК «Укроборонпром» та Київського бронетанкового заводу. Новий експонат відвідувачі можуть побачити на головній площі Меморіального комплексу.

Розробку БТР-3 розпочато з 2000р. Виготовляється бойова машина на Київському бронетанковому заводі. З кінця 2014р. використовується у зоні проведення АТО. За перший рік експлуатації в умовах бойових дій до конструкції внесені майже 740 змін, усунені недоліки, підвищена бойова ефективність. Результатом цієї складної та важливої роботи стало прийняття в листопаді 2015р. на озброєння ЗСУ вдосконаленого бронетранспортера – БТР-3ДА.

Державне підприємство «Київський бронетанковий завод» постійно розширює сімейство бойових машин на базі БТР-3 та своєчасно передає нові розробки військовикам для успішного використання в зоні проведення АТО, що зберегло вже не одне життя та безсумнівно зміцнило боєздатність наших воїнів. Музейники зі свого боку сподіваються на подальшу плідну співпрацю з КБТЗ та нові надходження до колекції, щоб мати змогу більш наочно висвітлювати правду про події на Сході нашої держави.

БТР-3ДА має покращений бронезахист екіпажу. Машина швидша та маневреніша за попередні модифікації завдяки встановленому двигуну німецької фірми «Deutz» (360 к.с.). Маючи масу в 16,5 тонн, БТР-3ДА розвиває швидкість до 104 км/год.

Модернізованій машині не стане на заваді підйом у гору під кутом 30 градусів, подолання рову завширшки 2 метри та перешкоди заввишки 0,7 метра. Додатковий енергоагрегат, який забезпечує роботу електрообладнання бойового модуля без запуску основного двигуна, заощаджує його ресурс.

Бронетранспортер оснащений бойовим модулем «Штурм» зі стабілізацією блоку озброєння у двох площинах. На його озброєнні – 30-мм автоматична гармата (боєкомплект 350 пострілів), дві установки протитанкових керованих ракет «Бар’єр», 30-мм автоматичний гранатомет та 7,62-мм спарений кулемет (2000 пострілів). Бойова машина має оптико-електронний модуль із телевізійним та тепловізійним каналами, що дає можливість вести бойові дії вночі.

Переглянути фотогалерею

30-ті рр. ХХ ст. увійшли в історію країни як час виробничих досягнень та небувалих соціальних трансформацій. До таких здобутків належить радіомовлення, яке викликало появу репродукторів.

Електромагнітні гучномовці серії «Рекорд» у Радянському Союзі мали неабияку популярність. У народі їх називали по-різному: «радіо», «тарілка» і навіть «брехунець». В умовах досить скромного на той час побуту репродуктори були помітною частиною інтер’єру та предметом гордості власника. Настільні й настінні, з різними підставками або підвісами, регуляторами кута нахилу, ці пристрої були нескладні за будовою й дешеві для виробництва. Відтворювали лише один канал провідного мовлення. Гучності надавалася значна перевага над якістю звуку.

В умовах, коли освіченими було мало людей, «чорна тарілка» мала важливе значення. Вона була джерелом інформації, а також засобом пропаганди та агітації. Радіопередачі, що транслювалися, сприяли формуванню світогляду слухачів, «нав’язливої» оцінки подій та явищ повсякденного життя.

У 1941р. репродуктори розміщували на стінах квартир, будинків та на вуличних стовпах. Саме по радіо громадянам повідомили про початок війни. Під час війни люди збиралися під такими «тарілками», дізнавалися про ситуацію на фронті, про можливість артобстрілів та авіанальотів, слухали музичні передачі. «Рекорд» підтримував моральний дух людей, і саме він приніс в їхні оселі звістку про Перемогу.

Фондове зібрання Меморіалу налічує сім репродукторів довоєнного періоду, п’ять з яких знаходяться в головній експозиції. Вони органічно доповнюють реліквійну композицію «Дорога війни», що розкриває тему початку німецько-радянського протистояння.

Більшість із репродукторів мають свої цікаві історії, легенди, нам відомі їх власники. На жаль, інформація про деякі є досить обмеженою. Серед них є доволі незвичайний. Напис на його шильді свідчить про те, що репродуктор виготовлений артіллю «Механік» у Києві в 1930-х рр. Ця артіль однією з перших налагодила виробництво моделей репродукторів «Рекорд», які мали регулятор гучності, що діяв проти годинникової стрілки.

9 травня 2015р. цей предмет до фондів музею передала киянка Ірина Павлівна Чимерська. Запрошуємо відвідувачів нашого сайту передавати на зберігання до музею реліквійні речі, розповідати історії оригінальних предметів та ознайомлювати з долями їхніх власників. Ці матеріали знайдуть своє місце в музейній експозиції або на новостворених виставках.

Переглянути фотогалерею

Цифровий віртуальний простір ніколи не замінить оригінальний музейний предмет, який зберігає живу історію. Експонат називається «Колесо від візка». Здавалося б, що тут незвичайного? Хоча б те, що родом воно із 30-х років минулого століття. Скрипіло по переселенських дорогах Польщі і України, іржавіло від забужанських дощів та сліз своїх господарів. Змайстрував колесо Володимир Бак, мешканець с. Вільні Грузки Перемишльського повіту (Польща). Учасник Другої світової війни, червоноармієць, стрілець 472-го стрілецького полку 100-ї стрілецької дивізії 60-ї армії 1-го Українського фронту, загинув у боях із нацистами 20 квітня 1945р.

Родина жила без батька, Їх обминула переселенська депортація 1944 – 1945рр., діти навчалися, мати Ганна Михайлівна вела господарство.

Наступила весна 1947… Тоді й почався зворотний відлік часу. Практично за одну ніч родина нашвидкуруч зібралася, залишила все нажите майно, бо дозволили взяти лише документи й найнеобхідніші речі. Невеликий візок, від якого збереглося це іржаве колесо, слугував авто, котре везло родинні пожитки в незвідність, у чисте поле. Так брутально тривала переселенська акція «Вісла». Спочатку родину вивезли на північ Польщі, а згодом на прохання матері переселили в Україну.

Син Василь Володимирович не любить згадувати той період, бо він був дуже болючим. Подумки 70-літній чоловік постійно звертається у той час, особливий для нього – «За Польщі». Він зберіг ті ж традиції, моду, етикет, музичні смаки, бо все найкраще було «За Польщі».

А колесо вже не котиться, зупинилось в експозиції. Воно застерігає від помилок минулого, бо так легко підняти з трави заржавілі колеса історії, та дуже важко котити їх через життя.

Переглянути фотогалерею

27 квітня 1947р. до хати української родини Баків різко постукали. Було темно. Після важкого натрудженого дня мати з трьома малими дітьми міцно спали, обійнявшись з ніччю. Батька у дітей не було, два роки тому червоноармієць Володимир Бак загинув у бою з нацистами. А у двері знову настирливо грюкали. Мати відчинила. На порозі стояли озброєні люди, які веліли мерщій збиратися. Поспіхом – іконка, одяг на один раз, стара іржава підкова, діти на руках, клунок на спині – і вперед: куди, для чого, за що? У товарних вагонах кудись везли, у морок, у небуття. Привезли на північ Польщі до м. Лідзбарк, поселили в бараці. Польське населення ставилося до прибулих вороже. Тому Ганна Михайлівна звернулася до радянського консульства у Варшаві, щоб отримати дозвіл на переїзд до України, куди вже були переселені три сестри чоловіка під час першої хвилі українсько-польського трансферу ще у 1944р.

Син, що був тоді найменший, нині 70-річний Василь Володимирович, як талісман, упродовж усього життя зберігав стареньку іржаву підкову: «Мати казали – на щастя».

Під час останнього відрядження на Прикарпаття у грудні 2015р. Василь Бак передав підкову нашим співробітникам до музею – «На щастя».