Переглянути фотогалерею

У фондозбірні музею закумульовано сотні одиниць холодної зброї доби найкривавішого конфлікту в історії людства. Серед них – німецький армійський кортик Heer зразка 1935 р. – обов’язковий елемент однострою офіцерів сухопутних військ Вермахту. Його виробництво налагодила фірма «Weyersberg Kirschbaum & Cie» (Веєрсберґ, Кіршбаум і Ко) у м. Золінген. Після погіршення становища німецьких військ на театрах бойових дій у 1943 р. випуск кортиків було визнано марнуванням ресурсів і повністю згорнуто.

Клинок належав фронтовому розвідникові Луці Сушку – хмельничанину, людині непересічної долі, яка понад 45 років свого життя присвятила службі в танкових військах.

Уперше зустрівся з ворогом у червні 1941 р. на Ленінградському фронті. Був командиром піхотної роти, бо танковий полк, до складу якого направили молодого лейтенанта, не мав жодної бойової машини. Проходячи там бойове хрещення, Лука й здобув у одній із рукопашних сутичок цей трофей. Цікаво, що свастика на гарді кортика зпиляна, що було звичним явищем для воєнного часу в поводженні із захопленою зброєю противника.

Бойовий шлях танкіста проліг через країни Балтії, Україну, Угорщину та Австрію. Другу світову завершив у боях проти японської армії на теренах Китаю. Тричі горів у танку, двічі зазнавав контузії, захопив у полон 14 «язиків». Особливо відзначився капітан Лука Сушко, заступник командира танкового полку, в сутичках за м. Відень, коли його танк, долаючи потужний опір ворога, одним із перших увійшов до австрійської столиці. Був представлений до звання Героя Радянського Союзу. Але з невідомих причин подання так і не було реалізоване.

Лише в 1999 р. завдяки клопотанню колишніх побратимів справедливість було відновлено: 80-річний генерал Лука Сушко був удостоєний звання Героя України. Він один із перших ветеранів в Україні нагороджених найвищою відзнакою Президента за участь у німецько-радянській війні.

Того самого року Лука Григорович особисто, разом із цілим комплексом речей, передав реліквію воєнного часу на довічне зберігання до Меморіалу. Кортик довгий час був представлений серед експозитів залу, присвяченого завершальному етапу Другої світової війни.

Переглянути фотогалерею

Музейні фонди містять цікаве зібрання, пов’язане з воєнним музикуванням, – чисельні пристрої для відтворювання мелодій, колекції партитур, платівок із записами класичних творів і тогочасних світових шлягерів, розмаїту добірку музичних інструментів тощо.

Мабуть, найпоширенішою за роки Другої світової стала губна гармонія. Компактна, зручна у використанні в польових умовах, вона вподобалася багатьом воякам, які знаходили розраду в музиці, прагнучи так зцілити роз’ятрену війною душу.

«Кишеньковий орга́н» («аура», «мундеолін» – такі дивовижні назви носив цей духовий інструмент) увійшов до нотної індустрії західного світу на початку ХІХ ст. й швидко завоював інтерес поціновувачів музикування, широко застосовувався як для сольного, так й оркестрового виконання. Гармонія вважалася неофіційним національним інструментом кайзерівської, а згодом гітлерівської Німеччини. До речі, відомий виробник «Гонер» («Hohner») у міжвоєння отримав велике замовлення на поставку губних гармоній для Вермахту. На фронті ж німецькі вояки зазвичай ховали їх у ліву верхню кишеню свого однострою із вірою в те, що вона в разі влучання кулі візьме на себе удар і захистить від загибелі.

Зі свого боку, доволі часто ці інструменти ставали військовими трофеями червоноармійців й вже слугували їм для здолання стресу безперервного бойовища.

Одна з таких гармоній марки «Гонер» («Hohner») мала розділити сумну долю багатьох подібних предметів – нелегальне вивезення за кордон й попадання в «напівтемряву» невідомої приватної колекції. Однак завдяки сумлінності митних органів та музейників артефакт було збережено й нині презентовано на загал, щоб вкотре закцентувати, що війна – неймовірно складне, багатогранне соціальне й глибоко індивідуальне явище.

Переглянути фотогалерею

В умовах безперервних жорстоких і виснажливих боїв залишається надзвичайно мало часу для відпочинку. Короткі хвилини тиші у шанцях чи то в лісових сховках найчастіше використовували, щоби приділити увагу особистим побутовим потребам (поголитися, змити з себе бруд та кіптяву, випрати й полагодити одяг, приготувати невибагливі страви, привести до ладу зброю тощо), а вже потім можливо й розважитися. Одним із найбільш популярних різновидів дозвілля були шахи. Грати вміли та любили майже всі. Часто організовувалися цілі турніри задля визначення «польового гросмейстера». Такі двобої заспокоювали і, водночас, сприяли розвитку концентрації уваги та мислення, вмінню передбачати хід подій, відчувати момент, коли необхідно перехопити в супротивника ініціативу.

Під час воєнного затишшя шахівниці перетворювалися на своєрідне змагальне поле стратегічних і тактичних ходів, а шахові партії – на мікрокосмос воєнного мистецтва, де відточувалися професійні навички та вигранювався полководницький талант.

Музейне зібрання акумулює колекцію різноштибних шахівниць часів Другої світової, які стали не лише органічною частиною військового спорядження, невід’ємним атрибутом воєнного будення, а й унікальними особистісними реліквіями (фабричними, зробленими власноруч, декоративними, дорожніми, дерев’яними, металевими, подарованими, трофейними тощо), артефактними дещицями тогочасного історичного пазлу.

Переглянути фотогалерею

Філателістичні матеріали належать до історичних зображальних джерел, що допомагають дослідити, наративувати й до певної міри візуалізувати / «оживити» розлогий темарій українського визвольного руху до, під час і після Другої світової війни.

У фондах Музею акумульовано унікальні марки, здебільшого видані «Підпільною поштою України» (назва поштового відомства в межах Закордонного поштового відділу Закордонних частин ОУН) у 1949 – 1983 рр. Це недержавні поштові марки з таких серій: «СРСР – тюрма народів», «Український гімн», «Базар. 1921 – 1951», «На загибель ген.-хор. Т. Чупринки», «На відзначення 10-річчя УПА». Випускали їх із метою привернення уваги світової громадськості до підневільного статусу України та задля збирання грошей на «Визвольний фонд ОУН». Також у Музеї зберігаються марки з серії «Акт відновлення Української держави. Ювілейний випуск. 1941 – 1991 рр.» Світового українського визвольного фронту (від 1991 р. – Світова конференція українських державницьких організацій), окремі поштові марки: «ОУН: 25 літ у боротьбі», «FREIES EUROPA. FREIES UKRAINE» («Вільна Європа. Вільна Україна») та ін.

Поштова марка є неповторним історичним джерелом, адже концентрує в собі чималий обсяг інформації. Марки та оплачена ними франкована спеціальними поштовими штемпелями кореспонденція здатні допомогти не лише у вивченні особливостей поштового зв’язку в середовищі українських повстанців і підпільників, закордонних осередків самостійницьких сил, а й у дослідженні окремих аспектів політичної та військової історії, її тематично-сюжетного розмаїття, історії культури та мистецтва. Окрім того, недержавні поштові марки стали першорядним фактором у пропагандистських акціях перед населенням різних держав, презентантами української минувшини. Зрештою, через них світ дізнавався про національно-визвольну боротьбу.

Переглянути фотогалерею

Коляда, колядка, щедрівка… Слова, які для кожного українця асоціюються з новорічними забавами й чарівною родинною атмосферою Різдва. Ці величальні пісні й цікаві народні звичаї, зародившись у сиву давнину, приповідками та співом передавалися з покоління в покоління й дійшли до наших часів. Кожен із нас знає бодай одну колядку чи щедрівку, а збірники цих творів досі не втратили популярності. Готуючись до свят, в українських родинах згадували та вивчали різдвяні пісні, а видавництва друкували їх збірки.

Одне із таких раритетних видань зберігається у фондовій колекції Музею. Це «Коляди, колядки і щедрівки на Різдво Христове і Йордан» (Перемишль: Криниця, 1934). Книжка розрахована на молодь, і саме до юнацтва звернене вступне слово упорядника: «Цю збірку колядок вкладаємо у Ваші руки, колядники, з тим, щоб не забували красу колядок та не нехтували звичаїв-обичаїв наших предків».

Книжку зберігала родина Петра Ліськевича – службовця з м. Ярослав (нині Підкарпатське воєводство, Польща). Будучи активним членом товариства «Просвіта», він особливо турбувався про збереження національної самосвідомості української молоді. Заможний міщанин зібрав велику родинну бібліотеку, в якій були серед іншого й різноманітні видання етнокультурного, релігійного, філософського змісту. Коли під час польсько-українського трансферу населення 1945 р. Ліськевичів було депортовано до УРСР, серед цінного майна, яке вони забрали із собою, виявилася частина бібліотеки, зокрема і згадана книжечка українських різдвяно-новорічних пісень. До фондозбірні музею було передано також збережену в родинному архіві листівку з привітанням «Христос ся рождає».

У світлий час різдвяно-новорічних свят вітайте одне одного, своїх рідних і близьких, друзів та знайомих, колядуйте, щедруйте, щоб множилося здоров’я, щоб щастя й затишок панували в родинах, а в серцях – тепло та гармонія. Зберігаймо й примножуймо культурну спадщину нашого народу.

Христос рождається! Славімо Його!

Переглянути фотогалерею

Кожен артефакт, презентований на загал, не лише має зацікавити відвідувача, а й передусім візуалізує певні сторінки історії людства. Американський пістолет-кулемет Томпсона зразка 1928 р. в просторі музейного виставкового проєкту «Україна. Незакінчена війна…» розкриває такий важливий аспект найбільшого глобального мілітарного протистояння, як економічна співдія країн антигітлерівської коаліції. Свідченням унікальності самого експоната є, зокрема, візит узимку 2015 р. до Меморіалу американського дослідника, директора асоціації колекціонерів цієї зброї Девіда Мерфі.

«Томпсон», неофіційно поіменований також «Томмі-ган», став знаний насамперед як улюблена гангстерська зброя, що широко використовувалась у вуличних сутичках із поліцією та війнах мафіозних кланів. Під час Другої світової кулемет було взято на озброєння армії США, де він доволі швидко набув популярності серед військовиків.

Пістолет-кулемет Томпсона став частиною економічної програми «ленд-ліз», за якою Америка постачала своїм союзникам озброєння, військову техніку, продовольство, стратегічну сировину.

Попри те що використання «Томмі-гана» на Східноєвропейському театрі війни було доволі рідкісним, адже в Червоній армії ним зазвичай озброювали екіпажі танків і літаків, а також окремі підрозділи військ НКВД, заокеанський кулемет залишив свій слід і в баталіях на українських теренах. Під час Корсунь-Шевченківської битви особовий склад мотоциклетних батальйонів 2-ї танкової армії 1-го Українського фронту був оснащений саме «Томпсонами». Досить широко радянські військовослужбовці послуговувалися цією зброєю і під час Львівсько-Сандомирської наступальної операції.

Пістолет-кулемет Томпсона, який застосовувався в наймасштабніших бойовищах, поряд із «ленд-лізівськими» легковим всюдиходом «Вілліс», вантажівкою «Студебекер», винищувачем «Аерокобра» тощо, можна вважати своєрідним символом перемоги над нацизмом. Тому як один із яскравих і важливих презентантів світової воєнної історії середини ХХ ст. він є цінним артефактом збройової колекції Меморіалу.

Переглянути фотогалерею

Благодатна звістка про Воскресіння Христове вже понад тисячоліття щороку приходить до осель українців. Це свято є символом перемоги життя над смертю. Тому завжди було шановане християнами.

Раніше ми презентували колекцію Пасхальних листівок, наразі – знайомимо зі світлинами святкування Христового Воскресіння та епістолами з Великодніми вітальними посланнями з фондозбірні Музею.

Незважаючи на те, що в період радянського тоталітаризму впроваджувалася політика знищення Церкви, переслідування священнослужителів й «звільнення мас від забобонів» – під час Другої світової війни та в перші повоєнні роки відбулося певне «потепління» у церковно-державницьких відносинах, християнські свята відкрито не заборонялися, а цензура пропускала листи з Пасхальними вітаннями.

Скупі рядки Великодніх віншувань часто містять лише кілька вітальних слів рідним та близьким, проте вони є свідченням віри, котру жодними заборонами та переслідуваннями неможливо викорінити. Віра завжди була присутньою в душах українців. З молитвою на вустах та вірою в серці вони йшли в бій і саме віра вберігала їх від ворожих куль, вселяла надію на скоре очищення рідної землі від ворога та довгоочікуване завершення війни.

18 березня 1945 р. сержант Григорій Федоренко, заступник командира відділення стрілецької роти, писав матері на Київщину: «Доброго дня дорога моя матусю! Вітаю Вас зі святом Великодня. Шлю Вам привіт із фронту і бажаю всього найкращого у Вашому житті…».

А молодший лейтенант Геннадій Лисицький, командир вогневого взводу 120-мм мінометів, у квітні 1945 р. вітав своїх рідних із м. Дебальцеве: «Христос воскрес! Доброго дня дорогі тату, мамо і бабусю! Перш за все розділяю ту радість, якою переповнене серце в день воскресіння Христового. І як не радіти коли Христос Воскрес?! Воскрес в серці якщо не кожного, то більшості...».

Щирі вітання містять рядки саморобного листа-послання подруги політув’язненої ГУЛАГу Дарії Боровик, членкині Дрогобицького осередку молодіжної організації ОУН «Сонце», адресованого їй також у квітні 1952 р.: «З Великодніми Святами. Бажаю тобі Дарусю всього найкращого, а найголовніше – довгоочікуваної волі… Як воскрес Ісус Христос, так воскресне для Тебе воля!».

Наразі у квітневі дні й ми вітаємо всіх із Воскресінням Христовим!

Нехай світлі Пасхальні дні для кожного з нас та нашої країни стануть початком відновлення мирного життя, Український Схід відродиться, а Крим як і раніше буде частиною суверенної України, здобутої життями мільйонів українців.

Переглянути фотогалерею

У фондозбірні Меморіалу зберігаються унікальні графічні документи, виконані у 1941 р. відомим художником Євгеном Кобитєвим. Це серія малюнків, що віддзеркалюють трагічну долю військових бранців, яку розділив і сам автор – один із плеяди митців, хто, записавшись добровольцем до винищувального батальйону, з випускної лави Київського художнього інституту поринув у горнило німецько-радянської війни.

Від серпня 1941 р. червоноармієць Є. Кобитєв – боєць артилерійського дивізіону, що вів оборонні бої в районі Пирятин–Лубни. Пораненим потрапив у полон, був етапований до Миргорода, згодом до «Хорольської Ями» (дулаг № 160) – одного з найжахливіших нацистських таборів для радянських військовополонених на теренах України. Складно було вижити в страхітливих табірних умовах, але пощастило: потрапив до групи бранців, які відбували «сільгоспроботи», потім – на розчищенні шляхів. З літа 1942 р. – художник Хорольського театру (на цей час «дулаг» було злiквiдовано, але Євген Кобитєв так i залишався військовополоненим, хоча й отримав дозвіл на проживання в місті). У вересні 1943 р., скориставшись послабленням нагляду мiсцевих каральних спецслужб, йому вдалося втекти з Хорола та зустрітися з радянськими військами. Відтоді – у діючій армії. Учасник боїв на територiї України, Польщi, Нiмеччини. Війну закінчив у Дрездені.

Перебуваючи в Хорольському таборі Євген Кобитєв портретував радянських військовополонених, німецьких конвоїрів і комендантську команду. Одну записну книжку із такими замальовками йому вдалося дивом зберегти. Саме вона й лягла в основу двох графічних серій – «До останнього подиху» та «Люди, будьте пильнi!», що були створені наприкінці 1950 – на початку 1960-х рр. Відтворені з пам’яті малюнки, з одного боку рельєфно демонструють людську гідність, мужність й товариськість бранців «Хорольської Ями», а з іншого – утілюють збірний образ нацизму, відображеного в «фізіях» гітлерівських військовиків і службовців.

Переглянути фотогалерею

Образ Кобзаря займає особливе місце в історичній свідомості та пам’яті українського народу. Тарас Шевченко в українській культурі є тим, чим для німецької – Гете, англійської – Шекспір, іспанської – Сервантес. Ми щиро захоплюємося його високим образом, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді й свободі.

У фондозбірні Музею зберігається чимало матеріалів, пов’язаних з ім’ям Тараса Шевченка: плакати, малюнки, листівки, книги… Але зупинимося на радянських плакатах воєнної доби. Сталінська влада, добре знаючи ціну силі звучання Тарасового слова, використовувала постать Кобзаря та його доробок як засіб пропаганди та політичного впливу.

До образу Тараса Шевченка зверталося багато українських митців. Серед них відомий художник-фронтовик Василь Касіян. Він зосередив увагу глядача на нечуваній в історії людства трагедії, а в образі Кобзаря втілив почуття гіркоти й лютої ненависті до окупанта. Його роботи розкривають антилюдську сутність нацизму, вражають реалістичністю зображення звірств на захоплених українських землях. Нестерпною тугою за розтерзаною й багатостраждальною Україною пронизані плакати «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні…», «…Такого ще не творилося у нас на Вкраїні, та й ніколи не створиться!».

Гнівні слова Тарасового «Заповіту» стали підтекстовкою плакатного малюнка художника Петра Кодьєва «…І вражою злою кровью волю окропіте». Не залишають байдужими й рядки поезії Тараса Шевченка на плакатах українських митців: Іларіона Плещинського «…Будяки та кропива – а більш нічого не виросте над вашим трупом!», Олександра Довгаля «Не уникнути гітлерівським людожерам справедливого суду народів», Михайла Дерегуса «Оживуть степи, озера…».

Великий Кобзар навіки ототожнений з Україною і разом із її буттям продовжується нею, вбираючи в себе новий досвід та відкликаючись на нові виклики суспільства. Нині його ім’я знову має мобілізуючий характер, підтримує та консолідує українців у боротьбі проти російської агресії.

Переглянути фотогалерею

У 1974 р. до фондів музею надійшли артефакти, які донині резонансно й емоційно вражають відвідувачів. За рік до своєї смерті їх з особистого зібрання передав Фауст Шкаравський. До початку Другої світової війни – цивільний судово-медичний експерт у Києві; потім головний судово-медичний експерт 1-го Білоруського фронту, свідок практичного втілення расової теорії в нацистських концентраційних таборах, голова експертної комісії з дослідження останків вождів Третього райху – А. Гітлера, Й. Ґеббельса та членів їхніх родин; після війни – головний судмедексперт Київського військового округу.

Матеріали становлять розмаїтий шерег знарядь для катувань і вбивств (ручні кайданки, кайдани для ніг, ланцюг, зашморг із шибениці) та інших свідчень цинічних нацистських злочинів, зокрема мило, виготовлене з людського жиру. Бранців використовували як дармову робочу силу, перетворювали на знаряддя, яке мало працювати поза межами людських можливостей, аж поки не відмовляло й повністю не виходило з ладу. Ця метода вбивства, винайдена нацистськими вожаками Ґеббельсом та Гіммлером, позначалася як «знищення працею». Шокуючим був «Розрахунок рентабельності утримання в’язня», розроблений головним адміністративно-господарським управлінням СС, згідно з яким за мінімальних витрат людина могла прожити в середньому 9 місяців і принести прибуток 1434 райхсмарки. Доповнюють цей страшний перелік дитячі черевички з Майданека, а також останні прижеттєві портрети ув’язнених у Заксенгаузені, які були штучно заражені особливою формою туберкульозу й померли через два тижні після визволення концтабору.

Ці речі промовисто ілюструють нестерпний біль бранців, реалії таборового буття, антигуманну сутність нацизму, ницість нелюдських експериментів. Вони є пересторогою для людства, що таке не має повторитися.

Переглянути фотогалерею

У фондах Національного музею історії України у Другій світовій війні зосереджено безліч різноманітних листівок – офіційних і неофіційних, державно-ідеологічних і родинних, друкованих і рукописних (усього близько трьох тисяч примірників!). Серед них особливу зацікавленість викликають листівки на пасхальну тематику.

В умовах радянської дійсності, зокрема її пропагандистських та атеїстичних вимірах, вітальні листівки з релігійними сюжетами перебували під забороною. Але навіть за таких обставин люди знаходили можливість привітати рідних з Великоднем. Нехай приватно й здебільшого нелегально, проте такі вітання розповсюджувалися теренами України. Насамперед це саморобні листівки учасників українського визвольного руху, які, навіть перебуваючи у в’язницях чи засланні, намагалися відправити слова привітання до рідних домівок. У музейній фондозбірні є низка таких листівок. Поштівки вміщують стандартний, лаконічний, але «по-домашньому теплий, затишний» текст: «Христос Воскрес! З Воскресінням Господнім прошу прийняти від нас із далекої півночі щирі побажання кріпкого здоров’я і многих літ щастя!». А чого варті такі слова на звороті однієї з листівок: «Великих та щасливих свят бажаю тобі, друже. Бажаю якнайскоріше воскреснути на Україні…»?! У музеї зафондована й пропагандистська листівка підпілля ОУН із промовистою назвою «Христос Воскрес – Воскресне Україна!».

Проте під заборону державної тоталітарної машини Радянського Союзу не потрапляли листівки ідеологічно-пропагандистського спрямування. Зокрема, у музеї зберігаються радянські тиражовані листівки, які одночасно «вітають» із Великоднем німецьких вояків і закликають їх здаватися в полон. Як приклад агітпропу СРСР наведемо листівку-перепустку до радянського полону «Зі святом Великодня, тату!». Прикро, але, як бачимо, про справжні, щирі привітання з Воскресінням Христовим тут не йдеться.

Інша ситуація склалася на українських землях, які в добу міжвоєння перебували у складі Польщі, Чехословаччини, Румунії та Угорщини. Тут листівки на релігійну тематику були доволі розповсюдженим явищем. Серед розтиражованих поштівок є з написами «Веселих свят!», «Веселого Великодня!» тощо.

Не було всуціль табуйованим релігійно-духовне життя й на окупованих нацистською Німеччиною теренах України. З Великодніми святами поштівками вітали одне одного містяни та селяни, розповсюджувалися офіційні листівки з привітаннями. Зі Святою Пасхою вітала українське населення й Військова Управа стрілецької дивізії військ СС «Галичина».

Отже, навіть в умовах воєнного лихоліття, довоєнних і повоєнних соціальних експериментів тоталітарних режимів, українці намагалися привітати близьких із Воскресінням Христовим, відродити віру та порушені духовні традиції, залишити, немов «вузлики на пам’ять», найщиріші слова-побажання на Майбутнє Людини, Роду, Нації, Держави!

Переглянути фотогалерею

Серед типів історичних джерел, акумульованих у фондозбірні Музею, осібне місце займає чисельна колекція філателістично-документальних об’єктів – спеціальних знаків кореспонденції різних держав, у тому числі тоталітарних – Радянського Союзу та нацистської Німеччини, що «подорожували» країнами світу в довоєнний, воєнний та повоєнний час. У філателістичній колекції музею налічується понад 2300 марок різних типів, у тому числі близько 70 – окупаційного періоду.

Серед них варто виокремити поштові марки, що були випущені ІІІ Райхом і перебували в обігу на окупованих нацистами територіях, зокрема й на українських теренах. Це – кореспонденційні знаки різних номіналів, окремі або нанесені на листи чи поштівки, погашені й непогашені поштовими штемпелями, з різними зображеннями й написами, в тому числі «Ukraine».

Такі поштові марки не лише надавали «крила для мандрів» офіційній та приватній кореспонденції, були не просто знаком і засобом поштової оплати, а й виступали своєрідним пропагандистським суб’єктом й розглядалися окупаційною владою дієвим засобом агітації та пропаганди режиму нацистської Німеччини, демонстрували політичні погляди, ідеї та позиції. Іншими словами, за посередництва поштових знаків нацисти прагнули втілити у марці свої політичні завоювання, територіальну експансію та економічні досягнення, «узаконити» межі окупованих територій, зрештою, «маркерувати» тодішні події та «портретувати» їх постаттю свого фюрера (невипадково на більшості знаків поштової оплати зображено Адольфа Гітлера та нацистську символіку). Окрім того, поштові марки допомагають встановлювати автентичність і локалізацію різної писемної документалістики, яка супроводжувалася спеціальними знаками кореспонденції, фінансове та економічне становище певних регіонів (якщо звертати увагу на номінали поштових марок), а також певним чином візуалізувати минувшину (низка кореспонденційних знаків нагадує справжні «історичні фотографії», матеріалізує історію, навіть виступає своєрідним мініатюрним витвором мистецтва; наприклад, окремі марки, затезавровані у фондах Музею, містять зображення ратуші та барбакану в Кракові).

Переглянути фотогалерею

Цінними артефактами музейної колекції є речі, які були дорогими для конкретної людини чи цілої родини. Часто з ними пов'язані унікальні життєві історії. Одну з таких речей зберегла й передала до музею родина Волошиних.

Киянка Марія Волошина народилася та виросла в інтелігентній родині. Була свідком буремних подій початку ХХ ст., пережила лихоліття Першої світової війни та вир революційних катаклізмів. Самотужки виховувала трьох дітей.

З початком німецько-радянської війни через хворобу батьків родина не змогла евакуюватися з театром, у якому Марія працювала. Разом із дітьми вона брала участь у будівництві оборонних споруд на підступах до столиці України. Під час нацистської окупації Волошини переховували вiд гітлерівців єврейського пiдлiтка Семена Балясного – сина своїх сусідів, які загинули в Бабиному Яру. Щоб вижити жінка з молодшою донькою ходила по селах, обмінюючи побутові речі та одяг на харчі. Найбільше цінилися вишиті Марією власноруч сорочки, які сім’я могла обміняти на продукти. Саме вони врятували родину від голоду. Одна з цих рятівних вишиванок зберігалася в сім’ї впродовж багатьох років. А від 2006 р. стала музейним предметом, який спонукає замислитися над важливими життєвими цінностями – взаємодопомогою, вірою в людей, толерантністю, любов’ю та повагою до ближнього тощо.

Переглянути фотогалерею

Шановні друзі! Вдячні всім, хто цікавиться роботою музейників, стежить за новими розробками та публікаціями, а переглянувши сторінки нашого сайту, ставить питання та залишає свої відгуки. Для нас важлива думка кожного, оскільки вона допомагає рухатися вперед, розвиватися, робити сайт більш цікавим та пізнавальним. Ось і цього разу на ваше звернення ми спробуємо підняти завісу «таємничості» над одним артефактом музейного зібрання, що вже десятки років презентується в експозиції, та кілька – на музейному сайті. Це щоденник киянки Ніни Володимирівни Герасимової.

Друга світова війна виявилася найжорстокішою в історії людства. Учасниками та свідками цього жахливого протистояння стали мільйони людей, проте лише одиниці зафіксували ці події на папері. Автором таких унікальних свідчень стала й Ніна Герасимова.

Дівчина мешкала в Києві на вул. Володимирській, 64. Під час нацистської окупації, щоб вижити й не потрапити під хвилю примусового вивезення до Німеччини, працювала робітницею на Київській гребiнцево-ґудзиковiй фабрицi. У вересні – жовтні 1941 р. переховувала, ризикуючи власним життям, єврейське подружжя Грінбергів – Пилипа Гнатовича та Марію Федорівну. Рішенням фонду «Пам’ять Бабиного Яру» за виявлені християнське милосердя й доброту та врятовані життя приречених на загибель євреїв Ніну нагороджено грамотою «Праведник Бабиного Яру».

Після очищення столиці України від нацистів Н.Герасимова працювала на Київському заводi електротехнiчної апаратури i продовжувала навчатися в полiтехнiчному iнститутi. Була учасницею відбудови зруйнованого міста. Закінчивши інститут, працювала в Науково-дослiдному iнститутi чорної металургiї АН УРСР.

Науковці музею познайомилися з Ніною Володимирівною в середині 1990-х рр., згодом не раз із нею зустрічалися. У 1998 р. вона передала до фондозбірні Меморіалу особисті речі та документи з домашнього архіву, зокрема й щоденник, який презентовано в розділі «Цифрові колекції» на сайті музею. Це відновлені особисто Ніною Володимирівною записи щоденника, що зазнав пошкоджень у роки війни. Останній вона передала до фондової колекції лише за кілька місяців до своєї смерті в 2003 р.

Щоденник, як і доля самої Ніни, має унікальну історію. У роки війни дівчині довелося переховувати свої записи. Ніна Володимирівна пригадувала, що «…часто ховала щоденник на вулиці серед дрів, сирість зробила свою справу – деякі сторінки вкрилися пліснявою, яка з часом почала “з’їдати” текст…». Саме тому в 1950-х рр., намагаючись зберегти свої свідчення для нащадків, вона переписала щоденник. А коли роботу закінчила, укриті пліснявою сторінки вирвала, залишивши непошкоджену частину рукопису, що датується 1944 – 1945 рр.

Авторська версія 1950-х рр., якій понад піввіку, і щоденник воєнного періоду – унікальні особисті документи. Це вагоме історичне джерело, створене свідком подій, киянкою, яка на власні очі бачила початок війни, оборонні бої й відступ радянських військ, прихід нацистів, встановлення окупаційної влади та злочини й безчинства, що творилися на окупованій території. Звичайно, це контроверсійне джерело, однак, без сумніву, інформативне й надзвичайно проникливе. Тому обидві пам’ятки є репрезентативними та цінними, їхні записи (якщо порівняти з тією частиною, що вціліла) – ідентичні. Оскільки щоденник 1950-х рр. охоплює значно більший період воєнної доби – від 22 червня 1941 р. до 25 липня 1945 р. – цей документ розміщено на музейному сайті.

Переглянути фотогалерею

Нещодавно фондова скарбниця музею поповнилася унікальною реліквією – листом, який написаний на бересті. Авторка листа - українська дівчина Марія Гуменюк, народжена в 1926 році в селі Яворів, що на Івано-Франківщині. Була вельми обдарованою, адже вміла малювати, співати, грати на різних музичних інструментах, брала участь у роботі драмгуртка місцевого осередку товариства «Просвіта». У 18-річному віці вступила до Організації Українських Націоналістів. Взяла собі псевдо «Калина», як символ дівочої краси, ніжності та цноти. У лавах ОУН зустріла своє кохання. Проте її щастя було коротким. Коханий Іван Шкондеюк загинув у перестрілці в опергрупою НКВС. Коли оперативники тягнули на мотузці його неживе тіло, Марія мимоволі вигукнула: «Вбивці!». Її одразу заарештували. На допитах, що тривали упродовж півроку, дівчина зізналася, що вона членкиня ОУН. 18 травня 1946 року її засудили до 10 років позбавлення волі. Новою «домівкою» молодої українки стали сіро-чорні холодні бараки виправно-трудових таборів ГУЛАГу в мм. Інта та Норильськ, що в Росії. Працювала в бригаді з осушування болотистої місцевості навколо табору, а також на підсобних будівельних роботах. Увесь час ув’язнення Марія листувалася зі старшою сестрою Параскою. А одного разу Параска отримала два незвичайні листи, котрі Марія написала на бересті: «Дорога сестричко! Посилаю тобі щирі побажання на цій скромній корі з сибірської берізки. Ця берізка оповість тобі про наше горе та переживання. Вона рівно ж з нами терпить цей острий клімат та вразливі північні вітри». Не раз щеміло серце у сестри за Марією, адже знала, в яких умовах та перебуває та як непросто заготовити бересту. А тому поклала їх у скляну банку і заховала в хліві, в яслах, врятувавши їх під час обшуку в садибі оперативникам держбезпеки. Марії Гуменюк не судилося повернутися в Україну до рідної домівки. Вона померла 13 листопада 1950 року від запалення легень та похована на табірному цвинтарі на околиці м. Норильська. Реабілітована посмертно 20 лютого 1992 р. (Один лист залишився у сімейному архіві).

Береста - верхній шар березової кори, що складається з багатьох тоненьких листоватих шарів, щільно з'єднаних між собою.

Переглянути фотогалерею

Серед значної кількості документальних джерел, що зберігаються у фондах Національного музею історії України у Другій світовій війні, особливе місце належить листам та поштівкам. Епістолярна колекція Меморіального комплексу налічує понад 8 тисяч музеалій і є однією з найбільших в Україні. Різні за стилем написання, ці реліквії посідають гідне місце в експозиції музею, репрезентуються на реліквійних виставках, їх досліджують науковці. Крім суто джерелознавчого аспекту, вони набувають все більшого значення в ракурсі пізнання питань соціальної історії, історії повсякденності, ментальності та мікроісторичної проблематики.

Окреме місце у фондовій колекції Меморіалу відведено саморобним поштовим відправленням, зокрема вітальним листівкам «Із Різдвом Христовим». Значну кількість такої кореспонденції надсилали своїм рідним українські політв’язні під час перебування у виправно-трудових таборах. Теплом, домашнім затишком, якого так бракувало в табірних умовах, сповнені вітання, написані напередодні та відразу після святкування Різдва. Вони містять побажання любові, щастя, здоров’я, витривалості, веселих свят, а також сподівання на швидку зустріч із рідними в Україні. Ці листівки є цінним джерелом емоційного та духовного вияву щирих людських почуттів в умовах радянського тоталітаризму.

Переглянути фотогалерею

Українська сатира має багаті й славні традиції. Вона є одним із рушіїв суспільного поступу й наразі, повертаючись на сторінки української преси, заявляє про намір жити повноцінно, досягати нових успіхів у боротьбі із зовнішнім ворогом та соціальними бідами.

Без посмішки, без солоного жарту важко уявити життя в екстремальних умовах. Виховуючись на творах Котляревського, зокрема його «Енеїді», байках Глібова й ілюстраціях до них, ми апелюємо до історії і намагаємося знайти відповіді на питання сьогодення: «Хто ворог? Хто друг? Хто союзник?»

Звернемося до фондозбірні Національного музею історії України у Другій світовій війні. Вона містить значну кількість карикатур воєнного часу, зокрема й сатиричні малюнки відомого художника-графіка та політичного карикатуриста Бориса Єфімова, який народився 1900 р. в Києві в родині ремісника. Доля нагородила його не лише талантом, а й довгим, насиченим буремними подіями життєвим шляхом. Прожив художник 108 років, і впродовж майже всього свого тривалого життя він малював. За карикатурами Б. Єфімова можна вивчати історію ХХ століття, її своєрідну хроніку з усіма головними подіями.

Музейна колекція налічує 77 сатиричних малюнків, які Б. Єфімов створив напередодні та в роки Другої світової війни. Проте вони не втрачають своєї актуальності й нині, коли український народ знову намагається вигнати окупантів із рідної землі. Авторська робота «Над Європою» (1937р.) нагадує теперішню ситуацію, а карикатури «Перелітні п ... фріци» (1943р.), «Полтавський бій і полтавське завивання...» (1943р.) та інші красномовно свідчать, що українці вміють відстоювати свої терени й будь-хто, якщо спокуситься загарбати Україну, – дістане гідну відсіч.

Переглянути фотогалерею

У фондозбірні музею зберігається близько 30 творів відомого графіка й живописця Зіновія Толкачова. Творчість митця тісно пов’язана з головними подіями вітчизняного та світового історико-мистецького процесу ХХ століття. Глибокий слід у житті автора залишила Друга світова війна, тому помітне місце в його художній спадщині посідає антинацистська тематика.

У роки війни Зіновій Толкачов добровільно вступив до лав діючої армії. Брав участь в оборонних боях на території України та на Кавказі, а від 1944р. у складі політуправління 1-го Українського фронту пройшов фронтовими дорогами Європи. На власнi очi митець бачив нацистські фабрики смерті – Аушвіц і Майданек, печi крематорiїв, бараки з перетвореними на скелети в'язнями, жахливі споруди, заповненi трупами людей та тюками жiночого волосся. Вражений побаченим, художник створив графiчні серiї «Майданек» (1945р.), «Освенцим» (1945р.) та «Квіти Освенцима» (1945р.). Це переважно натуральні замальовки, що вражають психологічною глибиною й точністю бачення, та узагальнюючі композиції, які ввібрали в себе весь трагізм людини, приреченої на виживання за колючим дротом.

Унікальними за джерельним потенціалом є також роботи із серій «Окупанти» (1941 – 1942рр.), які відтворюють людиноненависницьку ідеологію нацистів. Ці твори – справжні документальні свідчення, що не лише зафіксували важливі історичні події, а й з високою емоційною напругою висвітлили їхні трагічні сторінки. Таких високохудожніх творів, що обвинувачують війну та застерігають людство від жахливого повторення, сьогодні обмаль у вітчизняній культурній спадщині.

Твори Зиновія Толкачова ввійшли до художніх надбань не тільки вітчизняної, а й світової культури. Вони представлені в музеях Великобританії, Ізраїлю, Польщі та Російської Федерації; експонувалися на виставках у Празі, Амстердамі, Венеції, Філадельфії та ін. містах, що свідчить про високий фаховий рівень виконання та мистецьку значимість робіт художника.

Переглянути фотогалерею

Восени 2015р. до музею завітав киянин Андрій Кобзар учасник боїв на Сході України. З його візитом музейна колекція поповнилася новими матеріалами та ще однією хвилюючою родинною історією.

Дід Андрія, Володимир Мефодійович, у роки Другої світової війни воював у частинах реактивної артилерії, пройшов бойовими шляхами України та Європи, довелося йому повоювати і на Далекому Сході. Родина Кобзарів дбайливо зберігала пам’ять про його військові звитяги. А разом із нагородами, подяками та речами Володимира Мефодійовича в родині зберігався і його «вірний фронтовий помічник» – артилерійський хордокутомір*, що пройшов фронтовими дорогами половину світу.

Ніхто з нащадків Володимира Мефодійовича навіть не міг уявити, що цей прилад ще знадобиться, а тим паче у справі захисту рідної землі.

З початком бойових дій на Сході України Андрій пішов добровольцем на фронт. Спочатку служив у Національній гвардії. Під час бойової операції в м. Слов’янську отримав травму ноги. Перебуваючи на лікуванні, постійно стежив за подіями на Сході. Під впливом Іловайської трагедії зрозумів, що реальною силою, здатною зупинити противника, є артилерія. На початку вересня 2014р. він знову повернувся на фронт, тепер уже для того, щоб воювати в артилерійському підрозділі. Ще під час строкової служби Андрій здобув спеціальність артилериста-обчислювача і, вдруге вирушаючи на війну, узяв із собою дідівський хордокутомір. І хоча в ХХІ ст. існують новітні способи артилерійських розрахунків, та все ж стародавній прилад не раз допомагав Андрію і під час навчань, і на фронті.

Після ознайомлення з експозицією музею Андрій передав науковцям сімейну реліквію – хордокутомір, що «воював» на двох війнах.

*Хордокутомір – спеціальний вимірювальний пристрій, який використовується в артилерії для вимірювання та побудови кутів, а також вимірювання і відкладання відстаней на карті (планшеті) при проведенні топографічних робіт і визначенні графічним методом установок для стрільби.

Переглянути фотогалерею

Війни та масштабні військові конфлікти передбачають значні втрати серед військовослужбовців. Їх поділяють на безповоротні та санітарні. Останню категорію втрат складають бійці та командири, які захворіли або зазнали поранення під час ведення бойових дій.

Одужання і повернення в стрій воїна надзвичайно важлива справа. Первинну медичну допомогу санінструктори та санітари надають безпосередньо в умовах бою. Від їхньої витривалості, професійності та мужності залежить життя бійців. Вони дбають, аби ті не стікали кров’ю, не помирали від больового шоку, були вчасно евакуйовані з-під вогню і відправлені до санітарних батальйонів.

У Червоній армії під час Другої світової війни посади санінструкторів здебільшого обіймали дівчата та жінки, які попередньо проходили прискорений курс навчання з надання медичної допомоги.

Виносити поранених із поля бою мали право лише вони. Нікому іншому супроводжувати їх не дозволялося, подібні спроби розцінювалися як ухиляння від бою. За штатом санінструктор у стрілецькій роті був один, а поранених під час бою набиралося десятки, а то й сотні.

Слід також врахувати й те, що поранені чоловіки важили набагато більше, ніж могли подужати підняти медпрацівниці. Окрім врятування поранених військовослужбовців, вони зобов’язані були ще й винести їхню зброю.

Чимало медпрацівників за заслуги та подвиги удостоєні високих бойових нагород. Однак у середовищі санінструкторів, фельдшерів та медичних сестер особливою повагою користується нагорода Міжнародного комітету Червоного Хреста – медаль імені Флоренс Найтінгейл. Її присуджують за виняткову відданість своїй справі та хоробрість під час надання допомоги пораненим і хворим як у воєнний, так і в мирний час.

У фондовому зібранні музею зберігається три дипломи до цієї медалі. В одному з них зазначено: «Пані Людмилі Антонівні Родіоновій». Ця «пані» – проста жінка, киянка. Глибоку повагу й захоплення викликає її ратний подвиг. На фронті Людмила Родіонова пройшла шлях від санітарки до фельдшера батальйону, від рядового до старшого лейтенанта медслужби. Молода дівчина особисто з поля бою винесла 160 поранених бійців і командирів. Під час війни вона зазнала п’яти поранень.

Нелегким був її бойовий шлях, складною виявилася й повоєнна доля. Довелося полишити дівочу мрію стати актрисою драматичного театру та активно включитися у процес відновлення народного господарства. Тривалий час Людмила Родіонова працювала на відбудові шахт Донбасу, потім – у Києві завідувачем бібліотеки заводу «Арсенал».

У 1975 р. Людмила Антонівна була нагороджена медаллю імені Флоренс Найтінгейл, проте це не єдина її висока нагорода. Восени 1941 р. на річці Міус, під Таганрогом, дивізія, у якій служила санітарка Родіонова, зупинила колону ворожих танків. У цьому бою вона з револьвера власноруч розстріляла німецький танковий екіпаж і зупинила ворожу машину, зазнавши при цьому важкого поранення. Людмила Антонівна була представлена до нагородження орденом Леніна, однак у молосі військового протистояння її документи загубилися. Вручення саме цієї нагороди відбулося лише в 1973 р. завдяки наполегливій пошуковій роботі її однополчан.

Переглянути фотогалерею

Події війни здавна привертали увагу журналістів і письменників. Перші професійні військові кореспонденти з’явилися під час Кримської війни 1853 – 1856 рр. Разом із їхніми репортажами світ побачив і світлини війни. Саме з воєнним репортажем можна пов’язати й виникнення поняття "фотожурналістика".

У війнах XX ст. роль військових кореспондентів значно зросла через те, що результат війни істотно залежав від громадської думки населення країн, які брали участь у військовому протистоянні, а на формування свідомості суспільства значною мірою впливали засоби масової інформації. Далеко не останнє значення мало наочне відображення подій, яке втілювалося, зокрема, у фоторепортажах.

У період Другої світової війни з неабиякою силою розкрився талант багатьох відомих нині фотокорів, які часто змінювали фотокамеру на зброю. Дехто з фотодокументалістів загинув, виконуючи свій журналістський обов’язок. Та для нащадків ці працівники інформації та пропаганди залишили цінний спадок – фотолітопис війни.

Вражаючі воєнні знімки того часу продукувалися з різною метою. Дехто з фотокореспондентів своїми світлинами викликав у глядачів найрізноманітніший спектр почуттів, інші ж працювали з агітаційною метою, саме тому їхні фотороботи отримували плакатну візію. Однак більшість цих знімків вийшли по-справжньому проникливими та незабутніми, сповненими істинних емоцій та щирої людської сутності.

У фондовому зібранні музею зберігаються доробки та особисті речі багатьох знаних фронтових фотокореспондентів. Одним із класиків воєнного фоторепортажу справедливо вважається Євген Ананійович Халдей.

Євген Халдей репрезентував редакцію ТАРС на військово-морському флоті під час війни. Він пройшов із камерою «Leica» від Мурманська до Берліна. Зафіксував на плівку підписання Акта капітуляції Німеччини, конференцію глав союзних держав у Потсдамі, поразку японців на Далекому Сході, Паризьку нараду міністрів закордонних справ. На Нюрнберзькому процесі серед речових доказів нацистських злодіянь були і його фотографії. У фотохроніці Євгена Халдея зафіксований весь його бойовий шлях, сповнений епохальних подій.

Фондозбірня музею налічує понад 200 фотодокументальних пам’яток уславленого фотомайстра. Із кожним фотознімком Євгена Ананійовича пов’язана цікава історія.

Та щоб документувати воєнні події, фотографу потрібен не лише талант і фахова майстерність, а й відповідне обладнання. У колекції фондового зібрання музею є чимало фотоапаратури та устаткування, яким користувалися фронтові кореспонденти, висвітлюючи події війни.

Цілком зрозуміло, що нині, в час технічного прогресу, ці предмети здебільшого сприймаються як морально застарілі. Однак серед цього масиву є музейні речі, що не змінилися суттєво з плином часу й можуть стати у пригоді сучасному фотоаматору. Зокрема, штатив для фотоапарата, яким користувався під час війни Євген Халдей. Цей раритет експонується в залі, присвяченому завершенню Другої світової війни.