Переглянути фотогалерею

Улітку 2018 р. група ентузіастів проводила експедицію з розшуку поховань загиблих учасників українського визвольного руху в лісовому масиві на межі Дубенського району Рівненської області та Шумського – Тернопільської. Несподіваною знахідкою став німецький ящик із-під набоїв, який було виявлено за допомогою металошукача на одному з торф’яних острівців поблизу с. Майдан на Дубенщині.

У стосі цигаркового паперу, що зберігався в цьому своєрідному сейфі, можна було розібрати лише кілька фрагментів із машинописними текстами українських повстанців. Зокрема: «Звіт з теренових подій... 30.11 – 3.12.43… Здолбунівський район…», «Наказ ч. 03 Воєнної округи 002… комендантам запілля…», «До… господарського надрайону…». Щоб урятувати та зберегти ці матеріали, завідувач відділу нової та новітньої історії Рівненського обласного краєзнавчого музею Ігор Марчук звернувся до нас, враховуючи високу кваліфікацію музейних фахівців та їхній досвід у роботі з відновлення майже втрачених повстанських архівів.

Наразі повідомляємо про перші результати копіткої праці реставраторів музею над відновленням комплексу документальних матеріалів із колишнього повстанського архіву та його історико-археографічного опрацювання. Це документальні джерела про діяльність запілля (тилової служби) УПА на Волині й Південному Поліссі у другій половині 1943 р.: директивні накази, розпорядження, інструкції «зверхників»; звітна документація низових ланок, переважно у вигляді «повідомлень про теренові події». Йдеться, зокрема, про: заохочення населення збирати харчові продукти, необхідність спорудити сховища для їх зберігання, будівництво системи криївок та бункерів.

Про неабияку історичну цінність цього зібрання документів свідчить те, що до їх складання були причетні: «Еней» (Петро Олійник) – командир УПА-Північ, «Зубатий» (Антін Мороз) – господарчий референт Воєнної округи «Заграва», «Пташка» (Сильвестр Затовканюк) – комендант запілля Воєнної округи «Турів», «Швед» – господарчий референт Воєнної округи «Богун», «Каменюк» – комендант Рівненського надрайону, «Клим» – комендант Здолбунівського надрайону, «Богун» – комендант Ковельського району надрайону «Кодак», «Матрос» (Олександр Денищук) – комендант запілля Рівненського надрайону.

У фондозбірні музею зберігається понад 300 документальних матеріалів із повстанських архівів, які, перш ніж потрапити на державне зберігання, пройшли через тривалий процес реставрації. На дослідників цього масиву документів попереду чекає ще багато відкриттів і несподіванок. Процес цікавої й напруженої співпраці музейних реставраторів та науковців триває.

Переглянути фотогалерею

Переді мною білі шкіряні рукавички з декоративними швами. Вишукані, зроблені зі смаком. Є в них якась спокійна урочистість та упевнена піднесеність. Можна уявити їх на руках елегантної дами. Вони красиво підкреслили б лінію її руки. Попри те, звичайний предмет гардеробу, напевно, нічим би не привабив увагу, якби… не був експонатом музею війни в залі, присвяченому концентраційним таборам, а документація не свідчила: їх зроблено з людської шкіри.

Відвідувачів часто вабить саме цей експонат, і дехто приходить до музею лише для того, щоб його побачити. Цей факт має пояснення. Є щось важке для сприйняття і тому таємниче в поєднанні предмета побуту, призначеного оберігати або прикрашати людське тіло, і матеріалом, з якого його зроблено – частиною цього тіла, з ненавистю покраяного і зневаженого, пронизаного болем і смертю. Мабуть, кожен, хто дивиться на цей артефакт, запитує себе: “Як? Навіщо?” І хоче відшукати смисловий контекст для нього, подолати важке мовчання, що тримає на відстані.

Рукавички потрапили до мене на планову реставрацію. Довелося порушити їх мовчання. За всі роки роботи в реставраційному ремеслі цей досвід став для мене чи не найважчим. Я довго не могла розпочати роботу. Це був нездоланний емоційний бар’єр, сильне переживання, мені несила було збагнути цей нелюдський виріб, а до того ж братися за його відновлення. Я не могла до них підійти. Щось мені не дозволяло.

Це переживання що далі, то більше наростало і, можливо, бар’єр так і залишився б нездоланним. Але несподівано допомогла… молитва. Молитва як розмова із собою, з людьми, зі світом, у якому є місце для всього… Молитва. І вогник свічки під склепінням храму. До нераціонального, до того, що не піддається осмисленню, іноді можна наблизитися лише так – ірраціонально.

Складність цього реставраційного досвіду полягала ще й у своєрідності самого музейного предмета, що потребував унікального підходу, нової, ніким не апробованої технології збереження, яку довелося просто-таки вибудовувати навмання, інтуїтивно, спираючись на аналогії, враховуючи подібності. Необхідно було розправити рукавички, надати їм природної форми. Труднощі, здавалося, нездоланні, з’явилися одразу: тривалий час не вдавалося ні зволожити, ані ром’якшити матеріал. Рукавички не вбирали вологу. Відмовлялися. Закрилися у своїй твердості. Немовби не хотіли.

Досягти потрібних зволоження і м’якості матеріалу так і не вдалося, але роботу було розпочато. Я міліметр за міліметром розправляла пальчики рукавичок, крок за кроком просувалася вперед, а вони наче не пускали, не хотіли. Щоразу існувала небезпека руйнування недостатньо розм’якшеної шкіри. Я весь час казала собі: «Тільки б цього не сталося, тільки б вони витримали». Мені здалося, що я роблю їм боляче. Вони ніби не хотіли, щоб я їх оновлювала і повертала до життя. Ніби говорили: «Не чіпайте нас, дайте нам спокій». Цей окраєць зневаженого людського тіла, хотів, нарешті, повернутися в земний порох, з якого його взято… Я просила пробачення, робила це знову та знову і не без зусиль та внутрішньої боротьби продовжувала роботу, щоб зберегти це тілесне свідчення про бездонність людського зла… Щоб ніколи знову…

Процес реставрації виявив ще одну особливість рукавичок. Вони пошиті з маленьких клаптиків-шматочків, а в багатьох місцях тканину зібрано мініатюрними рюшами для оздоблення, що свідчить про тонку, філігранну роботу. Зроблені по-мистецькому бездоганно. І, можливо, такі єдині. Форма для майстра завжди визначальна, але він не може творити, не зважаючи на матеріал. Той, хто шив рукавички, напевно, знав про походження шкіри. Як він поєднав мистецьку бездоганність і глибинну зневагу до людини?

Чи вдалося б реставрувати цей музейний предмет, якби я не поставилася до нього так особистісно, по-людському тепло, щиро і відкрито? Чи змогла б виявити свої професійні якості, якби була байдужа до власних інтуїтивних імпульсів і зворушливого молитовного діалогу. Що було б, якби не дослухалася до голосу серця? Усупереч тому, що усі ці відчуття були випробуванням, саме вони підказували шлях і конкретні технічні кроки до відновлення експоната. Тому відповідь очевидна.

Цей досвід укотре переконливо свідчить: чи не кожен життєвий крок, чи не кожне професійне зусилля є суперечливим, завжди має інший, потаємний, бік і може стати справжнім викликом, а тому вимагає активізації всіх внутрішніх, зокрема моральних, ресурсів, залучення всього людського єства, потребує оживлення індивідуальної та колективної пам’яті. І це природно, бо які б переконання ми не брали на віру, як не обмежували б власне розуміння, ми завжди, як і в попередні епохи, є точкою перетину невловимого теперішнього та всеохопного минулого, ми є місцем зустрічі ледь помітних і водночас масштабних змін.

Переглянути фотогалерею

Наш музей навіть за непростих часів сьогодення постійно отримує найдорожчі сімейні реліквії та архіви за заповітом. У червні 2017 р. родина Гункевичів зі Львівщини передала на експонування та постійне зберігання до музею речі, які роками дбайливо берегли в сім’ї. Презентовані артефакти розкривають трагедії доль українських родин, прихожан греко-католицької церкви, вони дуже цінні для нашого колективу.

Серед переданих матеріалів – особисті речі блаженного отця Миколи Цегельського, зокрема збірник богослужбових молитов і пісень – Часослов, Мінея, Октоїх (Львів, 1901р.). Ці реліквії отець Богуслав Гункевич отримав навесні 2017р. під час випадкового знайомства з нащадком отця Миколи Цегельського. Після війни отець Микола зазнав радянських репресій – був заарештований та засуджений до 10 років ув’язнення. Перебував у пересильних таборах у с. Ляцькому, поблизу Золочева, у Підкамені, неподалік Бродів, та у львівському пересильному пункті на вул. Полтв’яній. Там отець Микола Цегельський регулярно відправляв Служби Божі. Згодом був вивезений у табір суворого режиму в поселенні Явас біля станції Потьма, де й помер, а його діти були виселені в Читинську область. Він є одним із новітніх українських священомучеників, у 2001 р. був проголошений блаженним під час візиту Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну.

Збірник богослужбових молитов і пісень, незважаючи на дбайливе ставлення родини Гункевичів, був понівечений часом і потребував роботи реставраторів. Тому книгу відразу передали в реставраційний відділ Меморіалу. Упродовж першого тижня книга проходила дезінфекцію парами тимолу. Подальшу роботу колеги розділили на 2 етапи.

Перший етап – реставрація книжкового блоку по зошитах. Листки спочатку очистили від пилових забруднень та воскових плям. Потім підібрали та відновили втрачені й пошкоджені сторінки книги. На завершення всі листки були зібрані в зошити та знову зшиті в книжковий блок.

Другий етап – реставрація книжкової палітурки. Спочатку фахівці видалили сліди клею, наклейок та бруду. Втрачені частини палітурки відновили, використовуючи нову картонну кришку та шкіру, яку до цього пом’якшували та пресували. Після цього відреставровану палітурку з’єднали з книжковим блоком.

Результат кропіткої роботи співробітників реставраційного відділу, яка тривала декілька місяців, був вражаючим. Книга отримала «друге життя» в руках професіоналів. Наразі вона проходить наукову атрибуцію, а найближчим часом стане частиною фондової колекції Меморіального комплексу.

Переглянути фотогалерею

На Сході України вже не один рік тривають бойові дії. Це протистояння призводить до значних людських втрат. Чимало захисників Батьківщини вважаються зниклими безвісти. У зв’язку з цим доволі гостро постає питання ідентифікації воїнів, які загинули в боях. На жаль, для сучасників знов стає актуальним поняття «невідомий солдат».

Термін «невідомий солдат» (військовослужбовець, особу якого встановити не вдалося) існує в історії воєн ще з давніх часів. Однак найбільше таких солдатів з’явилося в ході світових війн ХХ ст. Кількість червоноармійців, які загинули під час Другої світової війни, але й досі залишаються для нас «безіменними», обчислюється мільйонами. Проблема виникла через відсутність чіткої системи обліку безповоротних втрат та ідентифікації останків загиблих воїнів. Роль ідентифікатора в цьому випадку мали б виконувати солдатські медальйони, що зажили сумної назви «медальйони смерті», або просто – «смертники».

Фондова колекція музею в повному комплекті чи фрагментарно налічує понад 100 солдатських медальйонів. Здебільшого їх передали до фондового зібрання пошукові організації. Однак траплялися випадки, коли ветерани особисто передавали свої медальйони. Зважаючи на цей фактор, варто зазначити про різний стан збереженості цих раритетів – від неушкоджених до тих, що потребували реставрації.

У команді фахівців музею працюють кваліфіковані реставратори документів на паперовій основі, зокрема археологічного походження. Однак навіть для них таке завдання виявилося непростим, адже чорнило, яким бійці записували дані про себе, було виготовлено на рослинній, а не на хімічній основі. Під впливом природних факторів, зокрема вологи, що проникала в капсулу медальйона, тексти знебарвлювалися, їх не можна було прочитати. На щастя, іноді бійці заповнювали записки до медальйонів хімічним олівцем, що полегшувало завдання для реставраторів, бо від олівця, навіть і в розмитому вигляді, залишався слід.

Були значні проблеми також із папером, з якого виготовляли бланки записок для медальйонів. Паперова основа руйнувалася від пересихання та перегрівання. Будь-який значний механічний вплив призводив до нищення реліквії, а відтак, до неможливості встановити імена загиблих. Тому на перший погляд елементарна справа – вийняти вкладний листок із капсули – перетворювалася на неймовірно складне завдання.

Труднощі ідентифікації пояснюються ще й тим, що бійці часто не заповнювали вкладку детальними відомостями про себе через забобон: «Заповню – уб’ють».

Через брак технічних можливостей досі залишаються непрочитаними понад 20 медальйонів музейної колекції, незважаючи на неймовірні зусилля фахівців. Робота в цьому напрямі триває.

Трапляються випадки, коли вкладні листки напрочуд збереглися добре. Так, від пошукової групи «Вертикаль» надійшли солдатські медальйони, знайдені в с. Перевіз Васильківського району Київської області разом з останками оборонців столиці України. У процесі дослідження записок, що збереглися в медальйонах, удалося ідентифікувати всіх полеглих військовиків – бійців 560-го стрілецького полку 175-ї стрілецької дивізії, серед них і полтавчанина Михайла Дудника. Удалося також відшукати онука бійця – Олександра Дудника, який проживає в Полтаві. Останки Михайла Васильовича не поховали разом з однополчанами, оскільки внук виявив бажання, щоб прах діда покоївся на полтавському кладовищі біля могил дружини та сина. Таким виявився шлях повернення цього солдата на рідну землю.

Переглянути фотогалерею

У 2008р. цей архів передала Рівненська обласна організація Всеукраїнського братства ОУН-УПА до музею, його стан наближався до критичного – сотні розпорошених, пошкоджених вологою, рукописних, машинописних і друкованих аркушів, часто зліплених між собою у суцільну паперову масу. Фактично тодішня назва архіву була умовною, оскільки й достовірних відомостей про самого «Коса» на той час не було виявлено. Нині в науковий обіг уведено 225 одиниць із цього унікального документального масиву, що вважається одним із вагомих поповнень джерелознавчої бази з вивчення українського визвольного руху 1940 – 1950-х рр.

Цікаво зауважити, що архів «Коса» заховали повстанці наприкінці 1940-х рр. на межі Ратнівського і Старовижівського районів Волинської області, а «розконсервували» за ініціативою Йосипа Шиманського в 1990р. Після того, як цей колишній станичний та деякі його односельці вилучили з бідона документальні матеріали, які торкалися їхньої долі чи членів родин, решту документів спеціально пошкоджували впродовж не одного року.

Первісна висококваліфікована та копітка праця музейних реставраторів над відновленням архіву тривала майже півтора року. За цей час більшість його унікальних реліквій (третина з них, на жаль, у фрагментах) була підготовлена для ретельного наукового опрацювання, аналізу, систематизації та подальших поглиблених наукових досліджень. Останнє, зокрема, стосується з’ясування достовірних відомостей про самого Андрія Михалевича (загинув у 1951р. у результаті спецоперації органів радянської держбезпеки).

Загальні хронологічні рамки цього масиву першоджерел охоплюють 1943 – 1950рр. За тематикою, видовою належністю та характером наявні матеріали архіву можна умовно розподілити на чотири основні групи:

• нормативні матеріали «зверхників» (Головний провід ОУН, Головний осередок пропаганди ОУН, Головне командування УПА) – проекти рекомендацій, інструкції для складання звітної та поточної документації (1945 – 1947рр.);
• особисті матеріали, а також звітна та поточна документація «Дениса, «13-го» (псевдо Андрія Михалевича на посаді провідника Старовижівського районного і надрайонного проводів, референта служби безпеки Ковельського окружного проводу ОУН) – конспекти, списки, зведення, характеристики, інформації, звіти, огляди (1946 – 1950рр.);
• звітна документація «Денису», «13-му» від низового апарату Старовижівського районного і надрайонного проводів (1943 – 1947рр.);
• вишкільні та популярні підпільні видання Головного командування УПА, Головного осередку пропаганди ОУН – листівки, брошури, газети (1943 – 1950рр.).

Колекція не містить матеріалів за підписом «Кос», тому що це псевдо Андрій Михалевич мав тоді, коли очолював одну з боївок Старовижівського району (тобто до 1946р.), а у глибокому запіллі (переважна більшість архіву) він діяв як «Денис», а потім як «13-й».

Приблизно на 70 % архів складався з матеріалів аналітико-інформативного характеру, більшість з яких представлена у вигляді різноманітних таблиць, а звіти про друк підпільної літератури ще й зашифровані.

Для кращого розуміння складного перебігу суперечностей і драматизму українського націоналістичного підпілля варто звернути увагу на кілька найзмістовніших і найцікавіших презентованих джерел. Зокрема, фрагмент рукопису Андрія Михалевича з відомостями на 157 родин, депортованих у Сибір (припускаємо, що, можливо, й до Донбасу) в 1947 – 1948рр. Найстаршому із цієї когорти висланих – майже дев’яносто років, наймолодшому – рік. За неповними даними «Звіту нищення населення за період більшовицької окупації Старовижівського району» (про що уточнено «Денисом» у примітці), за період 1942 – 1947рр. «розстріляно більшовиками» – 79 осіб; «загинуло на фронті» – 159 осіб; «стало інвалідами» – 68 осіб; «зліквідовано» – 60 господарств; «вивезено на Сибір» – 15 родин (47 осіб). Склав «Денис» і «Листа», що містить перелік «вивезених на Сибір» його односельців (с. Замшани). Тут є відомості і про його рідних: «Родина Михалевичів: Йосип. VI1.1945р., Сергій. XII.1945р., Матруна, Юхим, Гриць, Настя» (дід, батько, мати, сестри).

Робота над відновленням архіву Андрія Михалевича триває. Упродовж майже 8 років музейним реставраторам удається повернути до життя все нові й нові документи архіву «Коса». Одночасно продовжується і його вивчення. Нині найпильніша увага дослідників прикута до кількох десятків відреставрованих матеріалів служби безпеки Старовижівського надрайонного проводу, проводу «Балка» (цей провід, яким також опікувався «13-й», залишається невідомим для науковців і донині).