Переглянути фотогалерею

Щоб додати всім перед святом Христового Воскресіння гарного настрою, принести позитивні емоції в наші тривожні будні, з музейного зібрання представляємо «Великодній натюрморт» 1944 р. авторства Петра Кодьєва (цікаво, до речі, що Великдень того року, коли художник створив цю картину, припадав, як і нинішнього, на 16 квітня).

Сам Петро Кодьєв (1899–1968) – український живописець, музеєзнавець, реставратор культурних пам’яток. Уродженець Кіровоградщини, випускник Київського художнього інституту, член Спілки художників. Перед Другою світовою займався розвитком нової тоді для нашої країни справи – відродженням мистецьких творів. Очолив створену за його ж таки ініціативою Центральну науково-дослідну реставраційну майстерню (нині – Національний науково-дослідний реставраційний центр України).

Від початку нацистської навали добровольцем зголосився на фронт. Однак у 1943 р. був відізваний із армійських лав і призначений директором Картинних фондів художніх музеїв України, вивезених до м. Уфа, в Башкирський художній музей. Там він організовував належне зберігання артефактів.

Після вигнання військ Вермахту Петро Іванович опікувався складним процесом реевакуації картин до України та поверненням колекцій музеям. У травні – серпні 1945 р. його було відряджено до Німеччини для виявлення мистецьких творів, вивезених гітлерівцями. На жаль, сумна статистика свідчить, що аж ніяк не все вдалося доправити на Батьківщину – як із росії, так і з Німеччини.

Сьогодні, через розв’язану московією війну в Україні вже повністю втрачені, зазнали руйнувань та розкрадань численні рухомі й нерухомі об’єкти національної спадщини. Водночас є і багато прикладів того, як, попри всі небезпеки й труднощі, музейники рятують артефакти.

Петра Кодьєва можна вважати за взірець відданості своїй справі – збереженню культурних цінностей, – які, віримо, неодмінно повернуться в Україну.

Переглянути фотогалерею

Музейні колекції продовжують поповнюватися матеріалами художників-фронтовиків. Серед останніх надходжень – доробок та особисті речі заслуженого художника України Миколи Сліпченка.

Іще дитиною Микола почав виплескувати свої враження-емоції на клаптиках паперу. У дев’ятирічному віці він залишився цілковитим сиротою з двома сестричками на руках. Шкільні роки проминули в родині маминої сестри, де було ще четверо дівчаток. Микола, як єдиний хлопець у сім’ї, виконував усю чоловічу роботу. Але це не заважало йому здобувати освіту й опановувати «художню майстерність» – спочатку в початковій школі рідного с. Красні Окни (нині – смт Окни, Одещина), а відтак у місцевій семирічній. Нехитрі замальовки часто ставали подарунками для однокласників та вчителів. Останні пророкували юному Миколі професію художника. Адже окрім шаленого бажання малювати, підліток мав і здібності, котрі розвинув у Одеському художньому інституті, здобувши професійну освіту.

Напередодні німецько-радянської війни Микола Сліпченко був уже доволі популярним художником-графіком. Багато хто знав його ілюстрації в журналах «Барвінок» і «Знання та праця». Роботи митця експонувалися на республіканських виставках в Україні та всесоюзних у м. Москва.

Від перших днів вторгнення гітлерівців на українські терени червоноармієць М. Сліпченко, стрілець 193-го окремого кулеметного батальйону 1-го Київського укріпрайону, брав участь в оборонних боях за столицю України. У серпні 1941 р. під час відступу потрапив у полон. Усіх бранців загнали в колишні військові гаражі на вул. Керосинній в м. Київ, де тримали без їжі та води тижнями. Певний період у таборі працювала комісія Червоного Хреста, яка видавала хворим та виснаженим киянам перепустки додому. У листопаді 1941 р. поміж таких опинився й Микола Сліпченко. Ледь живий, він дістався пішки до Лаври, де у 24-му корпусі знайшов свою кімнатку розгромленою внаслідок підриву Успенського собору.

Якийсь час Микола перебував у знайомих киян, але залишатись у великому окупованому німцями місті було небезпечно. Художник вирішив дістатися до родичів у с. Златопілля на Кіровоградщині, де на замовлення селян за хлібину та шмат сала змальовував із дрібних фото великі портрети. У цей період він багато рефлексує на папері – передає свої спостереження та вболівання, робить замальовки окупаційного життя населення, відтворює жахіття табірного існування. Цей доробок автора було представлено на першій «партизанській» виставці в м. Київ у 1945 р., а нині він зберігається в Музеї.

Переглянути фотогалерею

18 січня 1942 р. – пам’ятна дата в календарі нашої історії. У цей день під час нацистської окупації з м. Харків до м. Кельн вирушив перший потяг із українськими остарбайтерами – робітниками зі Сходу.

Питання дефіциту кваліфікованих працівників у Німеччині гостро постало після поразки бліцкригу й чергової хвилі мобілізації восени 1941 р. Для його вирішення з ініціативи Германа Ґерінґа було розроблено програму вивезення робочої сили із захоплених територій Східної Європи для залучення на промисловому виробництві та в сільському господарстві. Першими такими працівниками були військовополонені, а від січня 1942 р. через біржі праці розпочався набір робітників на добровільних засадах. Їм обіцяли гідну заробітну плату, гаряче харчування й догляд за рідними на час перебування працівника в Німеччині.

Нацистська пропаганда зробила свою справу: охочих поїхати на роботу до Райху виявилося настільки багато, що окупантам навіть вдалося провести відбір за професіями. Але зовсім скоро в Україну почала надходити інформація щодо реалій перебування на чужині: виснажливі умови праці по 12 год на добу, проживання у спеціальних таборах під охороною, смерть від інфекційних хвороб, покарання стратою або ув’язненням за спробу втечі, а головне – маркування робітників зі Сходу спеціальним нагрудним знаком «OST», що принижувало гідність і змушувало прибулих до Німеччини почуватися людьми «другого сорту». Тож навесні 1942 р. добровільні виїзди припинилися й почалося примусове вивезення робочої сили до Райху.

Упродовж 1942–1944 рр. з України було відправлено близько 2,4 млн примусових робітників, із них 150 тис. не побажало повертатися по закінченні війни, 450 тис. загинуло на чужині.

У 1946 р. Міжнародний військовий трибунал у м. Нюрнберг визнав використання примусової праці іноземців у нацистській Німеччині злочином проти людяності й порушенням норм міжнародного права.

Фондозбірня Музею містить особисті речі, документи, щоденники, численні фото українських примусових робітників. Особливу цінність становить колекція листів, що охоплює понад 500 одиниць і відтворює просопографічний портрет колишнього остарбайтера та надзвичайно складні умови його перебування на чужині.

Переглянути фотогалерею

Ось уже понад тисячу років Покрова Пресвятої Богородиці захищає й оберігає українське воїнство. Під її омофором перебували дружинники Київської Русі та Галицько-Волинської держави, запорозькі козаки та українські січові стрільці, військовики УНР і ЗУНР, вояки «Карпатської Січі» та Української повстанської армії. Нині воїни під захистом Богородиці боронять територіальну цілісність і суверенітет України на її східних теренах.

Не випадково, саме на Покрову відзначається й День українського козацтва. 14 жовтня святкується і як День створення УПА. Історична традиція вшанування українського війська цієї днини втілилася й у відзначенні Дня захисників і захисниць України.

14 жовтня стало символом нерозривного зв’язку всіх поколінь людей, які боронили Україну. Тож у цей день просимо міцного здоров’я, добра й заступництва для кожного з них та шлемо щирі вітання!

У фондозбірні Музею закумульовано низку різнопланових матеріалів до таких знакових подій та пам’яттєвих дат. Знайомтеся із деякими з них і долучайтеся до комплектування наших фондів та поповнення музейних колекцій.

Переглянути фотогалерею

Щороку в травневі дні світова спільнота вшановує пам'ять в’язнів концтабору Маутгаузен, який був створений нацистами у 1938 р. в Австрії. Першими його бранцями були переважно політичні та ідейні вороги Третього Райху, згодом військовополонені. У Маутгаузені утримувалися німці, австрійці, французи, італійці, іспанці. Однак більшість ув’язнених були з Польщі, СРСР та Угорщини. У цілому, в табірному управлінні СС були зафіксовані представники більше 40 національностей.

Табір було побудовано на місці гранітного кар’єру. В’язні видобували граніт для створеної СС каменедобувної компанії, що забезпечувала будівництво монументальних і престижних об'єктів націонал-соціалістичної Німеччини. Кілька разів на день в'язнів змушували носити по кам'яних сходах блоки вагою до 50 кілограмів. Часто ув'язнені не витримували і кидали вантаж, що котився вниз, створюючи моторошний ефект доміно: люди на верхніх щаблях падали на нижніх, а ті на наступних, і так до підніжжя сходів. Каміння ламало руки, ноги, людські тіла. Ці східці в’язні назвали «сходи смерті».

Маутгаузен відносився до таборів «категорії III». Це означало, що умови ув'язнення в них були найважчими в системі нацистських концтаборів, а смертність – однією з найвищих. Обслуговуючий персонал навіть жартував, що з табору можна втекти не інакше, як через трубу крематорію.

Найжахливіші умови утримування в’язнів були в «блоці смерті» № 20, з якого щоранку виносили близько 10-ти померлих. Це був єдиний блок, у якому в’язні не працювали. Усі вони були приречені на довгу мученицьку смерть. Годували утриманців один раз в два-три дні. Ночами табірні наглядачі обливали сплячих в'язнів холодною водою. Удень їх виганяли на вулицю і змушували виконувати виснажливі фізичні вправи: ходити вервечкою, повзати на колінах чи по-пластунськи, стрибати, бігати, і все це супроводжувалося постійним побиттям. За спогадами тих, кому вдалося дивом уціліти, блок був так званим експериментальним полігоном для катів і садистів, які майже щодня прибували сюди з інших таборів для самовдосконалення у цинічних методах приниження людської гідності та знищення життя.

5 травня 1945 р. Маутгаузен було визволено. За роки існування його в'язнями стало близько 335 тис. осіб, з яких від виснажливої праці, голоду, інфекційних захворювань та нелюдських катувань загинуло щонайменше 100 тис.

У фондах Музею зберігаються документальні фото концтабору та його в’язнів, котрі змушують замислитися над тим – наскільки в умовах війни, під впливом ідеологічної пропаганди, змінюється свідомість її учасників, що врешті-решт призводить до катастрофічних наслідків – знецінення людського життя та скоєння антигуманних злочинів.

Переглянути фотогалерею

Георгій Костюков народився в Кременчуці на Полтавщині. Його дитинство випало на сум'яття Першої світової війни, буревії Української революції, катаклізми встановлення радянської влади. У 1933 р. Георгій закінчує Московське художнє училище. Світогляд, особисті погляди та естетичні смаки майбутнього художника сформувалися вже в непростих умовах жорстокої тоталітарної дійсності Радянського Союзу.

З липня 1941 р. Георгій Костюков на фронтах німецько-радянської війни, художник редакцій низки періодичних видань діючої армії. У 1944 р. сержант Костюков був залучений до охорони табору для німецьких військовополонених поблизу Мінська. Саме в цей час в нього й народжується думка про створення багатопланової художньої картини «Настенька». Це мистецьке полотно мало б комплексно синтезувати боротьбу мешканців Білорусії з нацистами. Його прообразом стали радянська підпільниця «Настенька», яка була закатована гітлерівцями, а також нiмецький солдат з табору вiйськовополонених i бiлоруськi мешканцi (у Музеї зафондовані начерки портретів дівчини, німецького військовослужбовця, старої жінки та хлопчика). Звичайно, ці замальовки виконані в ідеологічно «правильному» ключі, але навіть крізь нього переконливо «читаються» реалії щоденного буття та виживання в умовах нацистської окупації. У музейній фондозбірні також зберігаються малюнки художника, що пейзажуть постфронтову дійсність – краєвиди населених пунктів, які постраждали від бойових дій.

По завершенні Другої світової війни Георгій Костюков працював художником у Москві, Дніпропетровську (нині – Дніпро) та Києві. За цей час створив низку живописних портретів у стилі соціалістичного реалізму, мріяв закінчити художню картину «Настенька»... У 1969 р. помер.

Переглянути фотогалерею

«…Вона була дуже красивою жінкою, з досить суворим і цілеспрямованим характером, людиною, одержимою своєю професією», – так по закінченні Другої світової війни писала про фронтову фотокореспондентку Ольгу Ландер її донька Ірина.

Народилася Ольга в 1909 р. в родині фотографа, тому захоплення світлописною справою у неї виявилося ще з дитячих років. Дівчина отримувала уроки у відомого фотомайстра Мойсея Наппельбаума, а вже від кінця 1920-х рр. почала працювати самостійно.

З початком німецько-радянської війни Ольга перебувала в евакуації й працювала кореспондентом в Ташкенті. Проте неодноразово зверталася з проханням направити її в діючу армію. Від лютого 1943 р. Ольга Ландер – фотокореспондентка фронтової газети «Советский воин» Південно-Західного (від жовтня 1943 р. – 3-го Українського) фронту. Її зброєю став фотоапарат. Усі світлини жінки-фотографа надходили з передових позицій.

«…Мене часто запитують, чи було мені страшно на війні, – згадувала Ландер. – Навіть не знаю, як відповісти. На передовій доводилося знімати і під артобстрілом, і під бомбардуванням. Однак під час роботи забуваєш про страх, він відходить на другий план, кожен момент є для тебе головним саме тоді, коли подія у тебе перед очима».

Безперечно, кожний знімок, зроблений на передовій, пов’язаний із ризиком для життя. Випадок, що стався в боях за Україну, назавжди закарбувався в пам’яті фотокореспондентки. У бліндаж, в який вона встигла сховатися від нальоту ворожої авіації, влучила бомба. Усі, хто в ньому перебував, заживо були поховані під завалами. Уцілілою відкопали лише Ольгу, а поряд знайшли зрешечену осколками її пілотку. Нерідко, саме за таких умов народжувався фотолітопис фронтових реалій.

У воєнні роки Ольга Ландер дослужилася до звання лейтенанта, отримала чимало бойових нагород. Серед них – медаль «За відвагу», якою відзначена під час боїв за Україну.

Музейна фондозбірня містить близько трьохсот знімків фотодокументаліста Ольги Ландер, більшість з яких зроблено в 1943–1944 рр. на території багатостраждальної України, коли вал війни вдруге котився її теренами.

Переглянути фотогалерею

Завершальним складником депортацій населення західноукраїнських земель упродовж 1944–1951 рр. стало «вирівнювання» кордонів України та Польщі у 1951 р. – «Akcja H-T 1951». На підставі угоди між СРСР і Польською Республікою від 15 лютого 1951 р. № 121 Радянський Союз та Польська Народна Республіка обмінялися територіями площею 480 км2 кожна. Керівництво обох держав аргументувало цей обмін економічними інтересами. На думку населення, ніхто не зважав і не враховував її. Під час акції було здійснено примусове переселення українського населення Нижньоустрицького й частково Хирівського та Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області – етнічних земель бойків і лемків. Депортації підлягали громади 45 сіл і містечка Нижні Устрики. Отже, із території колишнього Люблінського воєводства було примусово переселено 16,5 тис. поляків, а з колишніх земель Дрогобицької області, що відійшли до Польщі, – 32 тис. українців.

У 1951 р. депортації підлягали всі без винятку мешканці регіону, яких позбавили права вільно обирати місце майбутнього перебування. Майже всі лемки та бойки хотіли оселитися в Західній Україні. Однак їх розпорошили по малозаселених степах південно-східних регіонів України: Миколаївської, Одеської, Донецької та Херсонської областей. Переселяли переважно туди, де було скрутно: до знищених війною околиць, якнайдалі від адміністративних центрів.

Перед нами стара світлина, на якій попереду церкви Різдва Пресвятої Богородиці вишикувалася громада, переважно молодь, с. Ліскувате Добромильського повіту Львівського воєводства, Польща. У першому ряду дві дівчини тримають плакат із написом: «Братство Апостольства Молитви. Село Ліскувате». У центрі – пан отець із дружиною. Літо 1929-го… Святково одягнені, вони зібралися з нагоди відкриття відреставрованої старої дерев’яної церкви (1832 р., кам’яну дзвіницю звели в 1927 р.)

Як склалася доля цех людей? Яке майбутнє чекало на них?

Уже через 10 років, у вересні 1939 р., українське село в Польщі окупували нацисти, але швидко залишили цей терен разом із німцями-колоністами, бо «совєти» протягнули «руку допомоги своїм братам-українцям, які населяли Польщу», щоб установити новий кордон, порядок, режим і ліквідувати активістів «Просвіти». Потім повернуться німці і знищать усіх місцевих комуністів та євреїв, а молодь поженуть працювати на потреби великого Райху. Через три роки «з визволенням» розпочнеться друга «совєтизація». Чоловіків заберуть до Червоної армії, встановлять нову лінію кордону, майно селян стане колгоспним, а за найменшу підозру у зв’язках з УПА місцевих мешканців арештовуватимуть.

Дехто з тих, хто зафіксований на фото, загине у віхолі Другої світової війни, кілька осіб вирушять в еміграцію за океан, десятки поляжуть в українському підпіллі в лісах, кілька родин виселять у Сибір, декого заарештують за саботаж у колгоспі. Парох Антін Федоряк, який не бажав прийняти православ’я, змушений був відстоювати погляди та бажання своєї парафії, помер у 1950 р. напередодні трагічних подій для церковної громади. Відомо, що його дружина Ольга померла в 1942 р. під час нацистської окупації. Їхні могили збереглися донині на напівзруйнованому кладовищі біля церкви.

Усіх тих, хто вижив, і тих, хто народився за 20 років, «ущасливлять» у 1951 р., виселивши з рідної землі, «вирвавши з корінням» під претекстом «обміну ділянками державних територій». А між рядками читаються приховані сподівання партійно-кадебістського режиму на ліквідацію соціальної бази українського підпілля. І запанує в с. Ліскувате смертельна тиша, адже комуністичній Польщі українські села не потрібні. Слід зазначити, що понад 50 років село не розвивалося. Станом на 2013 р. у селі мешкало понад 200 осіб. Із 360 будинків, що залишили ліскуватці під час переселення, на сьогодні цілими зосталися близько 20 осель. Лише останнім часом поляки почали зводити будинки, розбудовувати інфраструктуру, підприємства. Поштовхом для цього стало активне відвідування колишніх мешканців-українців своєї малої Батьківщини. Наші сусіди задумалися над можливим поновленням українцями права на майно та землю. Але поновити такі права можуть лише ті колишні переселенці, яким удалося виїхати у протилежний від радянського кордону бік.

Усю громаду с. Ліскувате (а це 312 родин, близько 1400 осіб) виселили на Схід України, на Донбас. Із 32 тис. депортованих у 1951 р. кожен 23-й був із Ліскуватого! За кількістю переселених родин с. Ліскувате поступається лише м. Нижні Устрики та селам Чорна і Коростенко. Переселенці не чинили опору, точніше, хто міг це робити, були або закатовані, або заарештовані, або перебували далеко за Уралом. З нагоди 50-х роковин депортації в 2001 р. у с. Званівка було встановлено пам’ятний знак з ініціативи колишнього переселенця Стефана Михайловича Тимчака.

Люди зі смутком та болем у серці залишали віддавна обжиті землі. Раптова зміна місця проживання, звичного оточення, кліматичного середовища завжди є стресом для людини. Неможливість повернення додому перетворювало ці випробування на гуманітарну катастрофу. Прив’язаність до рідної стріхи як один із проявів консерватизму бойків та лемків була настільки сильною, що літні люди сприймали виселення як катастрофу всього свого життя.

Звістка про переселення до мешканців с. Ліскувате дійшла у травні 1951 р., а вже 17 червня із залізничної ст. Коростенко вирушив перший ешелон. У ньому вивозили переважно молодь та родини, де були представники професій, які мали будувати помешкання на сході для всієї громади. На залізничному вокзалі їх проводжали всім селом. Перед відправкою зробили фото – з відкритого товарного вагона виглядають зовсім молоді люди, майже підлітки. Ще мить – і життя їхнє розділиться на «до» і «після»: «вирвані з корінням» із рідної землі, вони назавжди рушать у нові невідомі світи…

Переглянути фотогалерею

Доля багатодітної матері Марії Григорівни Стиранець – типова для вимушених переселенців, які витерпіли весь тягар депортації в 1951 р. У межах так званої «Акції-51» на підставі угоди між СРСР і Польською Республікою від 15 лютого 1951 р. № 121 під час «вирівнювання» кордонів примусово було депортовано 32 тис. українців з етнічних, прадавніх земель лемків і бойків, що відійшли Польщі. Лише із с. Ліскувате насильно переселили 312 родин (близько 1400 осіб) на Схід України, на Донбас, туди, де було скрутно: до знищених війною околиць, якнайдалі від адміністративних центрів.

Жінка, єдина фотографія якої збереглася в родині та була передана до музею, самотужки переселялася зі свекрухою, 1881 р. н., та вісьмома дітками на руках. Її чоловіка Стефана Стиранеця, у 1947 р. заарештували та ув’язнили на 10 років за «саботаж у колгоспі», де внаслідок хвороби коней почався падіж. Повернувся після заслання, наприкінці 1950-х років.

Людей силоміць «вирвали з корінням» із мальовничого краю, з рідного Ліскуватого, розташованого в передгір’ї Карпат серед безмежних лісів, зелених долин, річок із кришталевою водою, і привезли в сірий безкінечний степ. Дорога на Схід України була тривалою та виснажливою. Їхали п’ять діб у товарному вагоні, багато хто віз із собою худобу…

Замість документів, метрик, паспортів кожному голові родини видавався переселенський квиток, який був єдиним документом на право переселення і користування пільгами, передбаченими законом (Постанова Ради Міністрів СРСР від 30.07.1949 р. № 3277). Вимушені переселенці були власниками певного майна, вартість якого їм ніхто не компенсував і донині. Депортовані отримували одноразову грошову допомогу – 700 крб на голову родини та по 250 крб на кожного члена сім’ї. Але це була нерівнозначна компенсація за втрачене майно, будинки, землю, що аж ніяк не виправдовувала жахи депортації. Квиток містив інформацію про повний склад родини та місце, куди її переселяють. То був квиток в один кінець. Ліскуватці не знали, у яке саме село їх мають везти, бо в документах зазначалася лише назва колгоспів! Наприклад, родину Марії Стиранець виселяли до колгоспу ім. Шевченка Ямського району Сталінської області в с. Верхньокам’янське (нині Бахмутський район Донецької області). Це красномовно підкреслювало ще одну мету переселення – важку та виснажливу працю в колгоспах зруйнованого війною Донбасу за трудодні. На новому місці переселенський квиток дорослим міняли на трудові книжки колгоспника, а дітям видавали нові свідоцтва про народження. Через такий обіг персональних документів у родинах нині залишилися одиниці переселенських квитків. Два таких раритети зберігаються у фондових колекціях Меморіалу. Неначе крізь жорна, тоталітарний сталінський режим перемелював долі переселенців і розсіював їх по всьому південно-східному регіону України. Символічним є те, що саме жорна родини Стиранців представлені сьогодні на виставці «Вирване коріння».

Нині, на думку ліскуватців, саме сакральні речі («Молитовник для українського народу», образи Божої Матері та Ісуса Христа в терновому вінці, родинні реліквії) не раз рятували їм життя, давали сили витримати випробування під час депортації, життєвої мудрості, щоб зберегти самобутню етнокультуру лемків та бойків на Донбасі. Насамперед було збережено релігію. Наприкінці 1990-х років у селах Бахмутського району були зведені греко-католицькі церкви. Збережений та активно нині популяризується пересувний український ляльковий театр – вертеп, що був під забороною за радянських часів і незрозумілим місцевому населенню, відірваному від біблійних традицій, зокрема: колядування, щедрування, ворожіння тощо. З особливою повагою з покоління в покоління передаються прадавні рецепти бойківських страв: підбиваний борщ, буляники, верхнина, киселиця, пинцяки, стиранка та багато інших смачних наїдків, які можна і сьогодні скуштувати за щедрим столом нащадків колишніх переселенців.

Компактне заселення переселенцями (85 %) цих регіонів сприяло збереженню бойківсько-лемківського діалекту зокрема та української мови загалом.

Отже, лише на тлі історії та сьогодення великої громади с. Ліскувате, яку було розпорошено у 1951 р. селами Бахмутського району Донецької області, можна говорити про те, що сотні тисяч українців стали жертвами депортацій, вимушених еміграцій, евакуацій без повернення. Яскравим прикладом тому є доля однієї родини скромної, але сильної жінки Марії Григорівни Стиранець.

Артефакти ліскуватців поповнили фондову колекцію Національного музею історії України у Другій світовій війні, стали джерелом подальшого дослідження деяких аспектів українсько-польських відносин і посіли гідне місце в експозиційному просторі виставки «Вирване коріння».

Переглянути фотогалерею

Йшов 1944 рік. У березні німецьке військо окупувало Угорщину. У Будапешті було створено ґетто, куди помістили угорських євреїв. Згодом їх розпочали відправляти в табори смерті на території Польщі. Більшість з них потрапили до Аушвіца.

А в цей час в Закарпатті, котре входило до Угорщини, в с. Великі Ком’яти проживала Марія Кутнич з трьома дітьми – Марією, Юрієм, Іваном та хворим свекром. Чоловік помер. Їй одній доводилося важко працювати, щоб прогодувати всю родину. По сусідству з Марією проживала єврейська родина Грінфелдів – мати та дві доньки. Син, Єшуа, вчителював у Дебрецені. Коли євреїв почали звозити в ґетто, Єшуа повернувся до матері. Невдовзі євреї Великих Ком’ят отримали наказ збиратися з речами на вивезення. Єшуа благав рідних залишитися – однак вони відмовилися. Сестра Естер домовилася з Марією Кутнич, аби та взяла до себе Єшуа. Назавтра почалася депортація. Матір Єшуа та сестер Естер і Хаву вивезли в Аушвіц.

Єшуа Марія заховала у погребі. Прогодуватися було дуже важко, проте її діти порівну розділяли з єврейським хлопцем їжу. Одна із сусідок дізналася про Єшуа та погрожувала видати його. Ризикуючи власним життям, життям своїх дітей Марія переховала хлопця з підвалу на горище. Після вигнання з регіону окупантів Єшуа добровольцем пішов на фронт. Повернулася до села Естер – з усієї родини в Аушвіці вижила лише вона.

По війні Єшуа емігрував до Аргентини і зв'язок із ним урвався. Проте Естер і Шура, її донька, підтримували зв'язок із Марією. Шура згодом надіслала свідчення до Яд Вашему із проханням визнати Марію Кутнич Праведницею народів світу. Пані Марія відійшла у вічність в 1997 році. То ж нагороду отримала її онука – Надія Юричко. Нагородження відбулося в Національному музеї історії України у Другій світовій війні 23 жовтня 2017 року. Медаль та почесну грамоту Праведника народів світу вручив Надзвичайний та Повноважний Посол Держави Ізраїль в Україні пан Еліав Бєлоцерковські. Пані Надія передала до музею фотографії з родинного альбому та речі, якими користувалася у побуті родина Марії Кутнич до, під час та після Другої світової війни, зокрема рушники, вишиті власноруч бабусею.

Хто врятує одне життя, врятує весь світ. Цей відомий вислів із Тори викарбуваний на медалі «Праведник народів світу».

Переглянути фотогалерею

Здається, що можна знайти спільного між чотками з хрестиком та грубою металевою квартою? Виявляється, що ці предмети належали одному власнику – в’язню нацистських таборів Лідії Гоянюк. Чотки дівчина виліпила з хліба, який давали в таборі, а посудину, що використовувала для приготування їжі (переважно вареної картоплі та буряків), Лідія взяла в одній із німецьких хат, повертаючись додому після визволення. Їх Лідія Миколаївна дбайливо зберігала впродовж усього свого життя, позаяк багато пережитого було пов’язано з цими, на перший погляд, звичайними предметами. Наразі саме вони є свідками тяжких випробувань, що випали на долю тендітної 20-річної уродженки Івано-Франківщини.

Дівчина народилася в сім’ї священика, у якій із дитинства прищеплювали любов до України. У 1937р. стала членом ОУН і разом з іншими молодими патріотами після втечі більшовиків тішилася нетривалою свободою українства влітку 1941р. А вже в лютому 1942р. за антинацистську діяльність її заарештувало гестапо. Утримувалася в коломийській, чортківській і львівській в’язницях, а в червні 1943р. її вивезли до концтабору Аушвіц. Там під номером 45 988 пройшла всі кола найжахливішої нацистської «фабрики смерті» й на власні очі бачила як спалювали в печах крематорію тих, хто не витримував виснажливої праці та голоду. Навесні 1944р. її перевели до табору Равенсбрюк, згодом у м. Гентин, де на військовому заводі, отримавши порядковий номер 11 125, разом з іншими в’язнями по 12 годин на добу сортувала зіпсовані кулі. Деякі дівчата не витримували непосильного навантаження, падали з ніг, а Ліда, повертаючись зi змiни, незважаючи на втому, щоб заробити на харчі, ще йшла працювати на кухню. Через виснаження захворіла на малярію, однак зуміла роздобути хiнiн, який врятував її вiд смерті. Згадуючи те «пекло» Лідія Миколаївна зазначала: «Було Богом призначено вижити, то й вижила!». Мабуть, у цьому допомогли й оберіг із хліба – чотки із хрестиком, які зробила собі в таборі набожна дівчина, та металева кварта, що не дала загинути від голоду під час повернення додому.

На жаль, після повернення в Україну, випробування для Лідії не закінчилися. У 1950р. енкаведисти заарештували батька, отця Миколая, i сестру Зеновію. 68-рiчного чоловіка було засуджено на 25 років мордовських таборів, де вiн i загинув. Сестру позбавили волі на 10 років. Мати з Лідією були внесені в списки осіб, яких мали вивезти в Сибір, тому вони постійно тримали в хаті мішок із сухарями. Проте депортації вдалося уникнути.

Переглянути фотогалерею

Петро та Микола Слепченки народилися в родині залізничника. Босоноге дитинство та юність пройшли на Донбасі та Харківщині. По закінченні школи обидва хлопці пішли працювати на Харківський паровозобудівний завод (нині Харківський завод ім. В.О. Малишева), навчалися у школі фабрично-заводського учнівства. А далі кожен вибрав свою дорогу. Старший – Петро, закінчивши інститут з відзнакою, вступив до аспірантури, одночасно працював на Уральському заводі важкого машинобудування. Молодший – Микола, був призваний до лав Червоної армії й направлений на навчання до військової школи льотчиків-спостерігачів.

Від початку німецько-радянської війни Петро добровольцем пішов на фронт, Микола займався перепідготовкою пілотів для польотів на нових літаках, але згодом теж був направлений на передову. Петро громив ворога на землі, Микола – у небі. Обидва визволяли Україну від нацистських загарбників, воювали на території європейських країн. 2 травня 1944 р. Микола Слепченко вилетів на завдання в район м. Ясси, де прийняв бій з ворожими літаками й на полковий аеродром не повернувся. Мати отримала на молодшого сина «похоронку», де зазначалося, що він зник безвісти. Петро Слепченко бойовий шлях закінчив у Чехословаччині в складі військ 13-ї гвардійської кавалерійської дивізії, яка в серпні 1945 р. була переформована в 11-ту гвардійську механізовану дивізію.*

Повернувшись до мирного життя, Петро зайнявся науковою діяльністю, отримав ступінь кандидата технічних наук, був доцентом на кафедрі підйомно-транспортних машин Харківського механіко-машинобудівельного інституту. Загальний трудовий стаж – 50 років. Пішов із життя у 2000 р.

* 11-та гвардійська механізована дивізія від 1991 р. у складі Збройних сил України, кілька разів перейменовувалася. Остання назва – 30-та окрема механізована Новоград-Волинська Рівненська бригада. Від 2014 р. на Сході України брала участь у боях у секторі «Д», зокрема в Дебальцевому, Мар’їнці, Маринівці.

Переглянути фотогалерею

У 1979р. рідні Миколи Зинов’єва передали до нашого музею орден Вітчизняної війни І ступеня, яким повітряний боєць був посмертно нагороджений за здійснення повітряного тарана (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 6 травня 1965р.).

Старший сержант Зинов’єв – льотчик 1-ї авіаційної ескадрильї 62-го винищувального авіаційного полку ВПС Чорноморського флоту, брав участь в оборонних боях за Новоросійськ. Згідно з оперативним зведенням ВПС Чорноморського флоту від 10 липня 1942р., льотчик Микола Зинов’єв вилетів із польового аеродрому Мисхако на патрулювання повітряного простору. У районі Абрау-Дюрсо він помітив німецькі бомбардувальники, що летіли курсом на Новоросійськ. Відважний льотчик вступив у нерівний бій і здійснив таран німецького Ю-88. У цьому бою загинув. Лише через 74 роки було встановлено точне місце падіння літака й перепоховано останки льотчика.

У липні 2016р. на сторінках електронного періодичного журналу пошукового руху Краснодарського краю «Кубанский плацдарм» були опубліковані матеріали про те, що на схилах Маркотхського хребта, неподалік від Неберджаєвського водосховища (між станицею Неберджаєвською та Новоросійськом), загін Краснодарської крайової громадської пошукової організації виявив місце падіння літака часів німецько-радянської війни з останками льотчика. Дослідники, які спеціалізуються на авіації, майже відразу визначили – це винищувач ЛаГГ-3. Серед розкиданих по схилу хребта уламків літака було виявлено фрагмент блока двигуна з вибитим номером ПФ 868. У процесі вивчення архівних документів з’ясували, що мотор М-105ПФ № 868 був установлений на літаку ЛаГГ-3 № 3127 (повний заводський номер 31213127), який не повернувся з бойового завдання 10 липня 1942р. Як було з’ясовано в процесі вивчення наявної документації та уламків літака, бойовою машиною керував 26-річний уродженець Кіровоградщини Микола Зинов'єв.

Нещодавно музейну колекцію поповнили цікаві артефакти – фрагменти стійки шасі, клапана двигуна та проводки літака ЛаГГ-3, на якому здійснив свій останній виліт льотчик-винищувач Зинов’єв.

Переглянути фотогалерею

Сто років тому в мальовничому селищі Партеніті на південному березі Криму народився майбутній Герой Радянського Союзу, а тоді звичайний маленький син кримськотатарського народу Абдуль Тейфук. Він зростав у багатодітній родині без батька, добре навчався у школі, мріяв стати вчителем. 1932р. вступив до Ялтинського педагогічного технікуму, потім до Кримського педагогічного інституту. Суміщав навчання з педагогічною діяльністю у школах Алуштинського району. Мрія почала здійснюватись… Але 27 листопада 1939р. Тейфук був призваний на дійсну службу й направлений на навчання до Орловського військово-піхотного училища, яке закінчив у червні 1941р. Думками він уже був удома, коли теплого недільного ранку звістка про початок війни зруйнувала плани не лише Тейфука, а й безлічі родин на наступні декілька років.

Далі були важкі дороги війни... Упродовж лише 1941р. Тейфук був двічі поранений. У вересні 1943р. капітан Абдуль був серед тих, хто форсував Дніпро й захоплював один із перших плацдармів у смузі Степового фронту в районі м. Верхньодніпровськ (Дніпропетровщина). Саме тут на Абдуля чекала його Золота Зірка Героя Радянського Союзу. Але тут він дістав і четверте поранення, яке потребувало тривалого лікування у шпиталі. Там він познайомився з лейтенантом медичної служби Марією Степанівною Кочиною, котра стала його дружиною, народила синочка Юрія, якого батько, на жаль,так і не побачив.

19 березня 1945р. майор Абдуль віддав своє життя за польське місто Гродкув. Звістка про його загибель полетіла в далекий Узбекистан, куди у травні 1944р. депортували рідних Тейфука разом з іншими представниками кримськотатарського народу. Навіть звання Героя, здобуте на фронті, не врятувало родину.

Навесні 1945р. Абдуля Тейфука поховали на Личаківському кладовищі Львова, у місті, яке він визволяв. Донедавна там діяв меморіальний музей, який нині закритий. Тож відтепер пам’ять про героя буде гідно вшанована в Національному музеї.

Переглянути фотогалерею

До закінчення війни в Європі залишалися лічені дні. Символом тріумфу у війні над нацизмом мав стати прапор перемоги, піднятий над головними будівлями Берліна. Для проведення цієї процедури заздалегідь було виготовлено 9 прапорів – за кількістю дивізій, що проривалися до райхстагу. Щоб зафіксувати переможну мить підняття прапорів у столицю Німеччини прибув військовий фотокореспондент Євген Халдей. Добравшись до райхстагу, він побачив, що гітлерівці вже знищені, а червоні прапори встановлені. Фотограф попросив солдатів, які першими трапилися йому, допомогти зробити фотознімки. Так з’явилася відома світлина «Прапор перемоги над райхстагом». Солдатом, що встановив прапор, привезений Євгеном Ананійовичем, був киянин Олексій Ковальов – кавалер найвищого солдатського ордена Слави трьох ступенів.

У 1942 р. сімнадцятирічного Олексія призвали до армії. Бойове хрещення прийняв у кровопролитних боях на теренах України. Саме на українській землі гартувався характер майбутнього орденоносця. Неодноразово був поранений, але як тільки рани ледь загоювалися, повертався на передову. У 1944 р. Олексій уже був досвідченим бійцем, розвідником. У запеклих наступальних боях на території Польщі сержант Ковальов, відбиваючи контратаки ворога, нищив та виводив із ладу ворожу техніку, чим забезпечував просування військ. У грудні 1944 р. та в березні 1945 р. отримав ордени Слави ІІІ та ІІ ступенів. Так само відважно діяв розвідник і під час штурму Берліна, продовжуючи громити ворога. Орден Слави І ступеня знайшов героя вже по війні, у травні 1946 р.

«Простий, да в руці міцний», – саме так говорив Олексій Ковальов про вірного «супутника» і «товариша», про свого ножа, з яким розвідник неодноразово ходив у рукопашний бій.

Досвід розвідника знадобився Олексію Леонтійовичу і в мирному житті. 35 повоєнних літ він рятував людей під час пожежі. Із матеріалами О.Л. Ковальова, зокрема з його ножем, можна ознайомитися в експозиції залу, що розповідає про останні бойові дії в Європі.

* Орден Слави заснований 8 листопада 1943 р. Це єдина бойова відзнака, якою нагороджувалися за особисті заслуги виключно солдати та сержанти, а в авіації ще й молодші лейтенанти. Орден має три ступені, з яких найвищим є перший. Нагороджені орденом Слави І, ІІ, ІІІ ступеня вважалися повними кавалерами. Першим повним кавалером ордена Слави став українець Костянтин Шевченко. Усього понад 2,5 тисячі бійців були нагороджені орденом Слави трьох ступенів.

Переглянути фотогалерею

Їхній бойовий шлях представлений на старих кітелях солдатським «іконостасом». Лише медалей «За відвагу» на двох – дев’ять. Відзнака особливо шанована у фронтовиків, адже нею нагороджували виключно за особисту мужність, виявлену на передовій. Мова йтиме про киян – Олексія Бубликова та Павла Наумова. Обом фронтовикам у 1945 р. виповнилося лише по 20 років, а за плечима була багата фронтова біографія.

Обидва майбутні воїни народилися в 1925 р., у розпал боїв 1942 – 1943 рр. були призвані до лав Червоної армії й направлені на навчання до військових училищ.

Олексій Бубликов училище не закінчив, оскільки обстановка на фронті була вкрай напруженою. У серпні 1943 р. направлений на фронт автоматником у стрілецький полк, згодом став командиром мінометної обслуги. Першу медаль «За відвагу» отримав у січні 1944 р. за відбиття двох атак противника, у лютому того ж року відзначений другою. Однак після поранення Олексій потрапив до госпіталю, і нагорода знайшла відважного воїна лише у травні 1995 р.

У наступальних боях 1944 р. міномет сержанта Бубликова продовжував знищувати ворожі кулеметні точки. Упродовж серпня – жовтня 1944 р. він отримав ще три медалі «За відвагу». Свій бойовий шлях Олексій, якого вирізняли пильне око та тверда рука, завершив у Латвії.

Завітавши до музею й ознайомившись з експозицією, Олексій Васильович вирішив, що саме тут має зберігатися його найдорожча реліквія – посвідчення до п’яти медалей «За відвагу».

Кавалер чотирьох медалей «За відвагу», трьох «За бойові заслуги» та двох орденів Червоної Зірки зв’язківець Павло Наумов, додавши собі два роки, у січні 1942 р. став курсантом військового училища, а вже у грудні потрапив на фронт. Кажуть, що зв’язківець найнебезпечніша професія на війні, адже кабель треба прокладати під час бою, щоб встановити зв’язок командира з вогневими позиціями. Без зв’язку гармати мовчать. Бойове хрещення та гарт одержав у кровопролитних боях 1943 р. У ході Курської битви, перебуваючи в розвідці, старший сержант Наумов узяв у полон два «язики», за що був нагороджений першою медаллю «За відвагу». Другу медаль отримав під час визволення Білорусії, третю та четверту – за бої у Прибалтиці та Східній Пруссії. Особливо воїну запам’ятався останній бій у Східній Пруссії. Необхідно було захопити військово-морську базу Піллау, що на Балтиці. Ворог закріпився на косі Фріше-Нерунг, яку бійці називали Косою Смерті. Без підтримки артилерії солдатам було сутужно, хоча «катюші» стояли на березі. Павло перебував на спостережному пункті, чекаючи наказу для встановлення зв’язку. Аж раптом він побачив, як ворожа лавина насувається на позиції піхотинців. Схопивши мікрофон, він почав викрикувати позивні полку та «катюш», які відреагували миттєво, накривши ворога вогнем.

Друга світова війна для Павла Наумова закінчилася у травні 1945 р. у Кенігсберзі.

На прохання науковців музею Павло Маркович передав на державне зберігання значну частину особистих документів, речі та фотографії.

Переглянути фотогалерею

У мальовничому селі Власівка, що на Чернігівщині, у сім’ї Гарамів виросло четверо синів. «Сини мої соколи» – так говорила, сповиваючи своїх дітей, Олександра Гарам, ніби пророкуючи їм майбутню долю. Льотна справа стала родинною професією. Ще до початку німецько-радянської війни в льотних частинах була відома авіаційна ланка братів Миколи, Віктора, Михайла та Павла Гарамів.

22 червня 1941 р. брати піднялися у повітря назустріч нацистським «юнкерсам» і «мессерам». Коли ворожа орда наблизилася до Києва, Гарами захищали небо столиці. Проте війна є війна. Не повернувся з бойового завдання Віктор. Михайло важко переживав втрату брата. На борту свого літака він написав: «Помста за Віктора».

Небо України та Білорусії, Ленінграда та Сталінграда – де тільки не довелося воювати відважним братам-соколам. У повітряних сутичках «крилата» родина знищила понад 40 літаків противника. Золотою Зіркою Героя був відзначений лейтенант Михайло Гарам, який до 1943 р. здійснив 185 бойових вильотів, збив 13 ворожих літаків.

Не всіх їх уберегла доля та материнська молитва. Захищаючи «дорогу життя», на Ленінградському фронті смертю хоробрих загинув Павло. Під Сталінградом здійснив вимушену посадку на мінне поле Микола. У червні 1944 р. обірвалося життя Михайла. Вони так і не дійшли до України, проте зробили все, щоб прискорити вигнання ворога з рідної землі.

До перемоги дожив тільки Віктор. У тому нерівному повітряному бою, коли літак був збитий, він скористався парашутом, однак приземлився на захопленій ворогом території. Пройшовши всі незгоди полону, тільки в квітні 1945 р. Віктор був звільнений і повернувся до рідної домівки.

Переглянути фотогалерею

Була осінь 2007 р. Група співробітників Меморіального комплексу перебувала в науковому відрядженні на Івано-Франківщині. Завдання непросте – розшукати повстанську родину Вацебів у селах чи то Яблунька, чи Яблунівка, чи Яблуниця. А серед гір таких поселень на межі Івано-Франківської і Закарпатської областей близько десяти. Бесіди з людьми, музейний аналіз допомогли вирахувати село Яблуниця Яремчанського району.

Стояв теплий вересневий день. 2 години їзди по звивистих гірських дорогах – і ми знайшли це чарівне поселення на довоєнному пограниччі з чудовим краєвидом на Чорногірський хребет. Селяни поверталися з недільної служби. Відчувалася справжня Україна. Різнобарв’я вересня сплелося з узорами вишитих сорочок, плахт, веселим гомоном гуцульських говірок. Це був інший світ, неземний. Може, то і є справжній Едем? Ось і світла затишна хатинка під горою. На нас не чекали, ми завітали без попередження. Але тут завжди раді людям. У вишиванці й сама господиня – Ганна Яківна Вацеба. Щойно зайшла в садибу з церкви. «Йой, аж з самого Києва. Не варто про мою долю писати, бо я нічим не заслужила такої уваги. У нашому селі ще є діти повстанців, котрі теж росли без батьківської ласки», - привітно мовила жінка.

5 годин пролетіли Космосом любові до України та її непростої історії. Як гірський потічок, журчала мова Ганни Яківни про долю батьків рідних і названих, про людей, які оберігали таємницю немовляти, що так невчасно з’явилося на світ в упівській криївці в середині ХХ ст. Батьки розуміли, що їхнє життя в небезпеці і навряд чи доля подарує їм життя. Тому врятували доньку, віддавши її після народження незнайомим людям. Батько й мати загинули в боях із НКВС, підірвавши себе останньою гранатою. Маленька Ганна-Мотря підростала й не знала, що вона у чужих людей, бо у горян вистачило любові на сироту. І лише в 16 років названі родичі розкрили таємницю й дали дівчині листи-заповіти від батьків, написані перед загибеллю.

Із батькового листа:

«Слава Україні! Дорога моя дитино Мотренько! Якщо доля не судила тобі в житті бачити свойого батька, то прийми від нього кілька слів, писаних до тебе на четвертому тижні після твого народження. Коли будеш читати той лист, тоді мене, може, не буде на світі, але ти зрозумієш його і зрозумієш ті обставини, в яких ми знаходимося сьогодні. Знай, ти прийшла у світ у час найжорстокішої боротьби українського народу проти північної Москви. Уже шостий рік у нерівній боротьбі з большевицьким окупантом день у день кладуть свої голови за ідею Української Самостійної Соборної Держави найкращі сини українського народу… Ти прийшла на світ вільною, а не рабою!.. Складаю на твоєму чолі батьківський поцілунок і благословляю тебе, хай Всевишній береже тебе в своїй опіці і дозволить зажити на волі, якої ми прагнемо. Останні слова до Тебе – це заповіт: Добро Нації – найвищий наказ! Для неї Ти віддаси силу, розум і життя так, як я складаю голову на її жертовнику. Якщо Ти зрадиш український народ, то я вже проклинаю Тебе, а мій дух не дасть Тобі спокою ніколи… З болем серця я залишаю тебе. Прощай! Твій батько».

З маминого листа:

«Кохана доню Мотренько! Хто знає, чи судьба дозволить мені бачити Тебе в житті, бо в таких жорстоких днях, як ми живемо сьогодні, то дуже важко. Куди не повернешся, скрізь на тебе чатує ворог…

Кохана донечко, якщо читатимеш цей хаотичний лист, не посмійся з мене, бо я така розбита і прибита горем, що направду не можу привести себе до порядку. Коли будеш читати, то лиши його собі надалі в пам’ять від нещасної мами. Якщо я ще жива буду, то все тягтиму Тебе до себе. Цьомаю міцно та благословляю на щасливу путь. Мама».

Вечоріло. Сонце сідало за Говерлою. Ми не могли поворухнутися й повернутися в земну реальність. Здавалося, що сюди перемістився центр Всесвіту. А голос журчав далі: « Може, я не сповна виконала татів заповіт, висловлений у листі? Я справді могла б зробити щось більше для України». Ми довго «заземлялися».

Сьогодні, маючи матеріали в музеї, презентуємо унікальну історію однієї з героїчних родин свідомих патріотів, у яких жагу до волі й незалежності не міг і не може зламати жоден політик, жодна урядова чи громадська установа. Вони поза межами часу.

Переглянути фотогалерею

Материнська любов – сила, що творить дива, вона споконвічна і всепереможна. Українська селянка з Черкащини Євдокія Лисенко все життя важко працювала. До війни поховала свого чоловіка Макара Несторовича. Відтоді самій доводилося і в полі трудитися, і вишивати, і співати, і турбуватися про велику родину, адже мала п’ять дочок та десять синів. Усім від батька-матері у спадок дісталося добре серце та золоті руки.

Коли на рідну землю прийшла війна, десятеро братів Макаровичів – Феодосій, Петро, Іван, Василь, Михайло, Степан, Микола, Павло, Андрій та Олександр – стали до лав її захисників (п’ятеро з них були призвані польовими військкоматами після визволення села від гітлерівців). Воювали у різних частинах, на різних фронтах. Бойові шляхи братів пролягли через Україну, Румунію, Болгарію, Угорщину й Чехословаччину. Наймолодший Олександр, якому в 1944 р. виповнилося лише вісімнадцять років, штурмував Берлін. Розписавшись на стінах райхстагу за всіх братів, він поставив символічну крапку в полум’яному літописі свого роду.

Оберегом для воїнів служила зігріта любов’ю матері грудочка рідної землі, яку Євдокія Лисенко дала кожному синові, благословляючи на захист рідних просторів. І хоча п’ятеро братів Лисенків, отримавши важкі поранення, стали інвалідами, всі десятеро повернулися до батьківської хати. Кожного із синів мати змогла міцно притиснути до своїх грудей. У 1946 р. Євдокія Лисенко удостоєна звання «Мати-героїня».

Як у грізне воєнне лихоліття брати надійно тримали зброю в руках, так у повоєнний час відроджували з руїн та згарищ понівечене ворогом рідне село Бровахи, що на Черкащині. Адже брати Лисенки все вміли: і хліб вирощувати, і піч змайструвати, і техніку відремонтувати – батьки з дитинства всьому навчили. А понад усе – любові до рідної землі, працьовитості, людяності.

Переглянути фотогалерею

Немає на світі більшого горя, ніж хоронити своїх дітей. На долю Парасковії Гавриш випало багато гірких утрат. У 1930-х рр. передчасно пішов із життя чоловік, учасник Першої світової війни. Жінка самотужки виховувала п’ятьох синів – Івана, Павла, Федора, Анастасія та Анатолія. У 1934 р., рятуючись від голоду, старший син Iван виїхав до Росії, згодом забрав із собою братів – Павла та Федора. Брати взимку навчалися в професійній школі, а влітку працювали. Із матір’ю постійно тримали зв’язок. Надсилали гроші, своїми порадами, висловленими в листах, допомагали виховувати молодших Анастасія та Анатолія.

У 1939 р. двоє старших синів були призвані до лав Червоної армії та за два роки опинилися в горнилі війни. Материнське серце молило Бога, аби зберіг її синів у вогні запеклого бою. Під час оборони Севастополя Iван зник безвісти. І в материнській церковній поминальній книжці на сторінці «за упокій» з’явилося його ім’я. Федір продовжував воювати. Павло, Анастасiй та Анатолій на фронт потрапили в 1943 р. Павло – після закінчення інженерного училища. Анастасiй та Анатолій призвані польовим військкоматом після визволення села від гітлерівців. В останньому листі, датованому 12 листопада 1943 р., Анатолій писав, що воює на території Білорусії. Він значиться зниклим безвісти з лютого 1944 р. Анастасій загинув у боях за Польщу поблизу м. Остроленськ.

Павло, удостоєний звання Героя Радянського Союзу в битві за Дніпро, та Федір дійшли до Перемоги. Це стало найвищим щастям для матері. На жаль, Павлові не судилося дожити до поважного віку, нагадали про себе фронтові поранення. У 1968 р. він помер. Справжньою опорою для матері став син Федір. Він виховав чотирьох синів, яких назвав іменами своїх братів.

Минали літа, але не загоювалися рани. Замість молитов за здравіє синів, мати молилася за упокій. У 1982 р. у віці 90 років Парасковія Андріївна пішла з життя.

Переглянути фотогалерею

Війна для Данила Бакуменка стала життєвим полігоном, де гартувався його характер i розвивався літературний талант письменника.

У червні 1941р. Данило Бакуменко з 4-го курсу філфаку пішов добровольцем на фронт у складі Харківського студбатальйону. Бойове хрещення отримав 17 липня 1941р. під Білою Церквою. Під час київської оборони впродовж місяця з числа тисячі воїнів студбатальйону в строю залишилося тільки 37, серед них – майбутні письменники Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Дмитро Білоус, Михайло Пилипенко, Данило Бакуменко. Події означеного періоду рельєфно відобразив у романі «Людина i зброя» Олесь Гончар, прототипом образу Богдана Колосовського в романі став Данило Бакуменко.

У кровопролитних оборонних боях на території України відважний воїн зазнав контузії та важкого поранення. До батьків надійшла «похоронка» про загибель сина, однак Данило вижив. Упродовж двох років війни він сім разів виходив із ворожого оточення й шість разів виводив з оточення бойові підрозділи. Дорогами війни Данило Бакуменко дійшов до Кенігсберга.

Однак війна для хороброго офіцера не закінчилася 9 травня 1945р. Його бойовий шлях проліг на Далекий Схід у Маньчжурію. Перемогу Данило Олександрович зустрів 2 вересня 1945р. у військовому шпиталі паралізованим після другої контузії. У двадцять сім років став інвалідом війни ІІ групи.

Війна була не лише періодом важкої праці та нелегких випробувань, адже більшість бійців були молодими, життя продовжувалося. Фронтові роки поєднали долі капітана Данила Бакуменка та військлікаря Раїси Шмельової.

Його спогади воєнного часу знайшли вiдображення у книгах: "Корiнь життя", "Переможцi Каспiю", "Зорецвiт", "Обличчям до сонця", "Любов як море", "Кардiограма мужностi" та iн.

Переглянути фотогалерею

В Україні добре знане ім’я українського мовознавця та педагога Івана Білодіда – академіка АН УРСР, віце-президента АН УРСР і директора Інституту мовознавства. Проте далеко не всі знають, що Іван Костянтинович – учасник Другої світової війни від 1941р. Обороняв і визволяв Україну, пройшов фронтовими дорогами територією Угорщини, Австрії, Чехословаччини. Улітку 1945р. майор Білодід був направлений до Монголії, а згодом – до Маньчжурії. У складі частин Забайкальського фронту брав участь у бойових діях на Далекому Сході.

У ніч проти 9 серпня 1945р. розпочався наступ, у командування виникла термінова потреба передати наказ в одну з частин. У розпал сезону мусонних дощів автівки застрявали в багнюці, тому довелося використати відремонтований трофейний літак – двомісний японський винищувач типу «Дракон». Разом із пілотом виконувати завдання доручили майору Білодіду, який мав передати наказ. Радянські пілоти-винищувачі, яких не встигли попередити про цей політ, збили «Дракон» як ворожий літак-розвідник. На щастя, при падінні літак не вибухнув, а впав на залите дощами рисове поле. Іван Білодід і його пілот, які дивом залишилися живими, 18 км йшли по пояс у холодній воді до залізничного насипу, а потім ще 50 км – по шпалах. Не раз офіцери ховалися, уникаючи зіткнень із загонами противника. Попри всі ускладнення й небезпеку, наказ був доставлений за місцем призначення.

22 серпня 1945р. у Порт-Артур (китайське – Люйшунь) був висаджений авіадесант у складі 200 бійців під командуванням майора Білодіда. Десантники захопили порт, роззброївши японських морських піхотинців, командир яких, підполковник Садова, урочисто передав Івану Білодіду в’язку ключів від Порт-Артура. Деякий час Іван Костянтинович виконував обов’язки військового коменданта м. Порт-Артур.

Із матеріалами Івана Білодіда можна ознайомитися в експозиції музею, що розповідає про бойові дії на Далекому Сході.

Переглянути фотогалерею

«Я не можу битися зброєю. Але я б’юся різцем і долотом. Я каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива... Я хочу, аби світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються» – ці слова, сказані незадовго до трагічної смерті, були життєвим кредо видатного борця за свободу й волю України, головного художника УПА Ніла Хасевича.

Сирота, каліка з дитинства, мистецькі роботи якого виставлялися в художніх салонах Львова, Праги, Берліна, Чикаго, Лос-Анджелеса. Одночасно із творчістю Ніл Хасевич займався громадською і політичною діяльністю. Він був талановитим пропагандистом, керував друкарнею українських повстанців, працював як художник і редактор журналів УПА, оформляв летючки, листівки, підпільні видання, розробляв проекти прапорів, печаток, бланків та відзнак. Доробок воєнної й повоєнної доби — 150 дереворитів, які видано в альбомах «Волинь у боротьбі» (1950р.) та «Графіка в бункерах УПА» (1952р.).

Його знали за псевдонімами Зот, Бей, Левко, Рибалка, 333, Старий, і лише одиниці – про те, ким він був насправді, чим займався і де перебував у певний момент. Коли в 1951р. гравюри з підпілля потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів, Ніл Хасевич став особистим ворогом радянської влади.

Де його могила — досі невідомо. Але схований, здавалося, назавжди, його творчий спадок усе ж повернувся до українського народу. У 2008р. з Галузевого державного архіву СБУ до фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні на постійне зберігання були передані: «Альбом націоналістичних листівок, що видавався підпільною друкарнею ім. Т. Шевченка», «Альбом графіки «Зота» та його ланки», пропагандистські брошури та вилучене під час спецоперації органів держбезпеки зі знищення Ніла Хасевича кліше для листівки «Людей у ярма запрягли», які до того зберігалися під грифом «цілком таємно».

Він ніколи не думав про себе, ніколи не просив нічого для себе особисто. Ніл Хасевич присвятив своє життя Україні.

Переглянути фотогалерею

Крим, Бахчисарай, рік 2010-й… У звичайній міській квартирі науковці музею зустрілися з людиною неймовірної сили духу та незвичайної долі – з комбатантом Української повстанської армії Володимиром Олексійовичем Чермошенцевим. Росіянин за національністю, українець і націоналіст за духом, він майже півстоліття приховував правду про своє життя. Перипетії його долі збігаються з трагічними подіями в історії України.

Голодомор 1932–1933рр. … Родина Чермошенцевих, рятуючись від голоду, пішки добралася з Поволжя в Крим, де проживали їхні родичі. Там і зустріла початок німецько-радянської війни.

Узимку 1944р. 16-річного юнака нацисти везли з Криму на примусові роботи до Німеччини. Після десяти днів дороги в товарному вагоні Володимир опинився в пересильному таборі міста Дубно. «…На роботу нас не виганяли. Очевидно, комплектували ешелон для відправлення до Німеччини, куди нам усім і було призначення як східній робочій силі. Правда, сили у людей якраз і не було. Від недоїдання всі ледь пересувались, та, на додачу, у таборі з’явися тиф…» – згадує Володимир Олексійович. З табору його, як і інших бранців, звільнили бійці Української повстанської армії. Тікаючи з неволі, Володимир опинився в одному із сіл на Рівненщині, де переховувався кілька тижнів. Згодом, волею випадку, потрапив до вояків Української повстанської армії. Саме від них він уперше почув українську мову, отримав перші уроки любові до України. Згодом став «джурою» (тобто ординарцем) сотника, а потім курінного УПА «Юрка» – Георгія (Юрія) Чуйковського (Дубенський курінь, в/о «Богун» УПА-Північ). Сивочолий комбатант розповідав про бої сотні проти нацистських загарбників та військ НКВС, проти польських поліцейських підрозділів та загонів Армії Крайової. Зі сльозами на очах згадував своїх побратимів, які лежать під березовими хрестами в лісах на Рівненщині…

Закінчилася німецько-радянська війна – Володимир Олексійович повернувся до Криму. Колишньому воякові УПА без документів загрожував розстріл. Для власної легалізації разом з іншими хлопцями він заліз у виноградники (начебто для пограбування), за що отримав 10 років виправних робіт. Таким чином у 1946р. юнак потрапив до В’ятського виправно-трудового табору (система ГУЛАГу), що знаходився у Верхньокамському районі Кіровської області. Працював на лісоповалі. У 1953р. у зв’язку зі смертю Йосипа Сталіна Володимира Чермошенцева звільнили за амністією. Повернувся до м. Бахчисарай, там працював у Будинку побуту та на будівництві, приховуючи правду про своє минуле.

Почуватися вільно, ділитися своїми думками, спілкуватися українською мовою він міг тільки зі своїми однодумцями-побратимами під час нечастих поїздок на Рівненщину, де збиралися колишні вояки УПА, щоб згадати минуле.

Після анексії Криму Російською Федерацією в березні 2014р. проживати там 88-річному Володимиру Олексійовичу стало небезпечно: почалися погрози, переслідування, тому він змушений був виїхати до Тернополя. Свою принципову громадянську позицію він висловив в одному з інтерв’ю: «Тоді, юним в УПА, я дав клятву любити Україну і свій народ. А зараз, коли в Крим прийшли окупанти, я не хочу з ними жити і лежати з цим ворогом в одній землі… Хотів би ще щось зробити для людей. Не можу бути осторонь, коли таке відбувається в Україні».

Переглянути фотогалерею

Під час відкриття виставки, присвяченої Президенту Української Головної Визвольної Ради Кирилу Осьмаку, науковці музею мали нагоду познайомитися з Михайлом Бунем – людиною з непересічним життєвим шляхом. Уже на етапі вивчення переданих ним і нині презентованих у головній експозиції Меморіалу матеріалів музейники довідалися про дивовижну долю, що спіткала його сім’ю.

Родина Бунів, яка походить із с. Угорники, що на Івано-Франківщині, до 1939р. жила на землях, які входили до складу Польщі. Мати Софія очолювала місцевий осередок «Союзу українок» – найбільшої в Україні патріотично налаштованої жіночої організації. Батька Федора після приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР призвали до лав Червоної армії. На другий рік німецько-радянської війни він потрапив у полон, звідки бранця викупила дружина. Згодом Федора Буня примусово вивезли на територію Польщі, де він працював у приватному господарстві. Удруге потрапив до радянських військ у 1944р. Загинув під час форсування р. Ниса у ході Берлінської наступальної операції.

Після другого приходу радянської влади на Івано-Франківщину в 1944р. оселя родини Бунів стала прихистком для учасників місцевого націоналістичного підпілля та повстанського руху. Михайло ще зі шкільної лави допомагав повстанцям – розповсюджував агітаційні листівки, збирав та передавав інформацію про радянські військові частини, які дислокувалися у Станіславові (Івано-Франківську).

За доносом шкільного друга, з яким сидів за однією партою, 16-річного юнака заарештували та засудили на 25 років виправно-трудових таборів за антирадянську діяльність. Покарання відбував на мідних рудниках сумнозвісного «Степлагу» в м. Джезказган (Казахстан). Амністували Михайла Буня в 1955р. (на той момент він відбув майже 7 років із загального терміну).

Повернувшись додому, довгий час працював у будівельних трестах на Донеччині. Переселившись спочатку до Броварів, а згодом у Київ, долучився до політичної діяльності, став одним із засновників Народного руху України.

Колишній в’язень радянських таборів, нині почесний мешканець свого рідного села, почесний мешканець м. Броварів бере активну участь у громадському житті. В одній із розмов Михайло Федорович щиро зізнався: «Не знаю, ким би я був, якби не така доля. Може, у тому молосі, який ішов, став би однією з моральних жертв. А так я був патріотом і залишаюся ним».