Переглянути фотогалерею
Завершальним складником депортацій населення західноукраїнських земель упродовж 1944–1951 рр. стало «вирівнювання» кордонів України та Польщі у 1951 р. – «Akcja H-T 1951». На підставі угоди між СРСР і Польською Республікою від 15 лютого 1951 р. № 121 Радянський Союз та Польська Народна Республіка обмінялися територіями площею 480 км2 кожна. Керівництво обох держав аргументувало цей обмін економічними інтересами. На думку населення, ніхто не зважав і не враховував її. Під час акції було здійснено примусове переселення українського населення Нижньоустрицького й частково Хирівського та Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області – етнічних земель бойків і лемків. Депортації підлягали громади 45 сіл і містечка Нижні Устрики. Отже, із території колишнього Люблінського воєводства було примусово переселено 16,5 тис. поляків, а з колишніх земель Дрогобицької області, що відійшли до Польщі, – 32 тис. українців.
У 1951 р. депортації підлягали всі без винятку мешканці регіону, яких позбавили права вільно обирати місце майбутнього перебування. Майже всі лемки та бойки хотіли оселитися в Західній Україні. Однак їх розпорошили по малозаселених степах південно-східних регіонів України: Миколаївської, Одеської, Донецької та Херсонської областей. Переселяли переважно туди, де було скрутно: до знищених війною околиць, якнайдалі від адміністративних центрів.
Перед нами стара світлина, на якій попереду церкви Різдва Пресвятої Богородиці вишикувалася громада, переважно молодь, с. Ліскувате Добромильського повіту Львівського воєводства, Польща. У першому ряду дві дівчини тримають плакат із написом: «Братство Апостольства Молитви. Село Ліскувате». У центрі – пан отець із дружиною. Літо 1929-го… Святково одягнені, вони зібралися з нагоди відкриття відреставрованої старої дерев’яної церкви (1832 р., кам’яну дзвіницю звели в 1927 р.)
Як склалася доля цех людей? Яке майбутнє чекало на них?
Уже через 10 років, у вересні 1939 р., українське село в Польщі окупували нацисти, але швидко залишили цей терен разом із німцями-колоністами, бо «совєти» протягнули «руку допомоги своїм братам-українцям, які населяли Польщу», щоб установити новий кордон, порядок, режим і ліквідувати активістів «Просвіти». Потім повернуться німці і знищать усіх місцевих комуністів та євреїв, а молодь поженуть працювати на потреби великого Райху. Через три роки «з визволенням» розпочнеться друга «совєтизація». Чоловіків заберуть до Червоної армії, встановлять нову лінію кордону, майно селян стане колгоспним, а за найменшу підозру у зв’язках з УПА місцевих мешканців арештовуватимуть.
Дехто з тих, хто зафіксований на фото, загине у віхолі Другої світової війни, кілька осіб вирушять в еміграцію за океан, десятки поляжуть в українському підпіллі в лісах, кілька родин виселять у Сибір, декого заарештують за саботаж у колгоспі. Парох Антін Федоряк, який не бажав прийняти православ’я, змушений був відстоювати погляди та бажання своєї парафії, помер у 1950 р. напередодні трагічних подій для церковної громади. Відомо, що його дружина Ольга померла в 1942 р. під час нацистської окупації. Їхні могили збереглися донині на напівзруйнованому кладовищі біля церкви.
Усіх тих, хто вижив, і тих, хто народився за 20 років, «ущасливлять» у 1951 р., виселивши з рідної землі, «вирвавши з корінням» під претекстом «обміну ділянками державних територій». А між рядками читаються приховані сподівання партійно-кадебістського режиму на ліквідацію соціальної бази українського підпілля. І запанує в с. Ліскувате смертельна тиша, адже комуністичній Польщі українські села не потрібні. Слід зазначити, що понад 50 років село не розвивалося. Станом на 2013 р. у селі мешкало понад 200 осіб. Із 360 будинків, що залишили ліскуватці під час переселення, на сьогодні цілими зосталися близько 20 осель. Лише останнім часом поляки почали зводити будинки, розбудовувати інфраструктуру, підприємства. Поштовхом для цього стало активне відвідування колишніх мешканців-українців своєї малої Батьківщини. Наші сусіди задумалися над можливим поновленням українцями права на майно та землю. Але поновити такі права можуть лише ті колишні переселенці, яким удалося виїхати у протилежний від радянського кордону бік.
Усю громаду с. Ліскувате (а це 312 родин, близько 1400 осіб) виселили на Схід України, на Донбас. Із 32 тис. депортованих у 1951 р. кожен 23-й був із Ліскуватого! За кількістю переселених родин с. Ліскувате поступається лише м. Нижні Устрики та селам Чорна і Коростенко. Переселенці не чинили опору, точніше, хто міг це робити, були або закатовані, або заарештовані, або перебували далеко за Уралом. З нагоди 50-х роковин депортації в 2001 р. у с. Званівка було встановлено пам’ятний знак з ініціативи колишнього переселенця Стефана Михайловича Тимчака.
Люди зі смутком та болем у серці залишали віддавна обжиті землі. Раптова зміна місця проживання, звичного оточення, кліматичного середовища завжди є стресом для людини. Неможливість повернення додому перетворювало ці випробування на гуманітарну катастрофу. Прив’язаність до рідної стріхи як один із проявів консерватизму бойків та лемків була настільки сильною, що літні люди сприймали виселення як катастрофу всього свого життя.
Звістка про переселення до мешканців с. Ліскувате дійшла у травні 1951 р., а вже 17 червня із залізничної ст. Коростенко вирушив перший ешелон. У ньому вивозили переважно молодь та родини, де були представники професій, які мали будувати помешкання на сході для всієї громади. На залізничному вокзалі їх проводжали всім селом. Перед відправкою зробили фото – з відкритого товарного вагона виглядають зовсім молоді люди, майже підлітки. Ще мить – і життя їхнє розділиться на «до» і «після»: «вирвані з корінням» із рідної землі, вони назавжди рушать у нові невідомі світи…